Демонология украинского народа

Демонология украинского народа

I. Вступ.

II. Народні вірування про вовкулаків :

1) передумови формування уявлень про вовкулаків;

2) походження назви “вовкулак”;

3) особливості вовкулаків як персонажів української демонології.

III. Образ русалки в українській народній уяві:

1) відмінності русалок від подібних персонажів європейської

демонології;

2) звичаї та обряди пов'язані з русалками.

IV. Мавки та чугайстер:

1) аналоги мавок в зарубіжних віруваннях;

2) відмінність між мавками та русалками;

3) поняття про чугайстра.

V. Повір'я про упирів:

1) слов'янські корені поняття “вампір”;

2) узагальнене поняття про упирів на Україні;

3) види упирів.

VI. Відьми:

1) народні вірування, пов'язані з відьмами;

2) сутність відьмацької натури в народній уяві;

3) способи визначення та знешкодження відьом.

Не є таємницею, що вірування та повір(я – ця основа світоглядних

уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя – до

останнього часу або залишались поза увагою науковців, або ж описувалися

ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до

пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф.Енгельса

про те, що релігійні вірування - не що інше, як фантастичні відображення в

головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому

повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень

нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра

народних вірувань та повір(їв. Адже безперечним є той факт, що всі

міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки

пов(язані з фантастичною сферою - вони, як правило, відбивають і багатющий

міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому

це зобов(язує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку

роль в становленні та розвитку духовності народу.

Зростання національної самосвідомості населення, підвищений

інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення

до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України

може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу,

накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак і криза

суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у

системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що і визначає

практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

Не менш важливий аспект цього інтересу – суто науковий,

історичний. Народні вірування та уявлення вбирали в себе все багатоманіття

ідей, що панували в різні епохи, хоча їх не можна вважати своєрідним

“музеєм”, де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що

втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв(язки тих

слов(янських племен, що колись проживали на території України, з іншими

народами, дозволяючи “прочитати” не тільки історичну долю країни, а й

духовний рух її народу.

Система вірувань та повір(їв українців є надзвичайно строкатою і

складається з цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком

зародження в суперечливих умовах. З одного боку - це тісні культурні

взаємини з сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами,

болгарами, греками ), з іншого– боротьба з численними державами, котрі

зазіхали на українські землі. Такими у різний час були і Велике князівство

Литовське, і Річ Посполита, і османська Туреччина, і королівська Румунія та

Угорщина, і буржуазна Чехословаччина, і, звичайно, царська Росія. Кожна з

цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи

релігійний фон: чи то полонізацію, румунізацію, русифікацію, чи то

покатоличення, омусульманення тощо.

По мірі прискіпливого розгляду походження міфологічних та

демонологічних уявлень народів виразніше проступає стадіальність їхнього

розвитку, що була викликана передусім соціальними умовами – різними для

різних історичних періодів. Певним рубежем якісної трансформації цих

уявлень було прийняття християнства, яке радикально позначилось на

розумінні сутності вірувань та повір(їв. Найдавніші дохристиянські уявлення

людей, як правило, пов(язувались із нагальними господарськими інтересами і

грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких

випадках – на вірі в їх надприродну силу. Через віру, шляхом виконання

магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети:

захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати

хворого. Словом, людина виступала тут переважно як активне начало, а не

тільки як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їх

реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу

- прикмет, вірувань, передбачень – усього того, що отримало назву

повір(їв.

Із впровадженням християнства у віруваннях та повір(ях зростає

елемент надприроднього, але він обов(язково пов(язується з вірою в реальне

його існування, отже, з вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо

звернутися по допомогу до надприродних сил – богів, наприклад. Усе, що

стосувалось фантастичного, надприродного, але не пов(язувалось з вірою, не

відносилося до релігії та вірувань; воно могло відноситися до традиції, до

поезії, чи до казок: в них був елемент фантастичного, вигаданого, але

людьми він не сприймався як реальність.

Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші

пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні.

Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою

культуру, а не культуру взагалі. Зустріч Візантії з Україною – це не була

зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких

потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях

і усній народній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської,

дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цього, що

іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повір(ях

староукраїнське, і де починається християнське.

Отож, торкнувшись такої обширної та багатогранної теми, якою є

слов(янська демонологія, варто зупинитись детальніше на найколоритніших її

представниках.

Обряди та звичаї зустрічають людину при народженні,

супроводжують на її життєвому шляху, не полишають навіть біля труни. Вони

складають спадок предків, в якому зібране все розумове багатство і в якому

коріняться всі національні особливості нащадків. Серед такої спадщини

окремо виділяються вірування в перетворення, в перевертництво, які

відображені не тільки в казках про перевтілення героїв, але і в сучасних

переказах про відьом та вовкулаків.

Тимчасово полишаючи оповідь про відьом, сутність яких

описуватиметься в окремому розділі, докладніше зупинюся на не менш

поширених в народі розповідях про вовкулаків. Готуючи матеріали для

написання даного розділу, я зрозуміла, що з відомих фактів та розповідей

важко вивести певне уявлення про цих перевертнів, риси яких цінителі та

збирачі народних повір(їв змішують інколи з деякими рисами, притаманними

упирям чи вампірам. Спираючись на матеріали усної народної творчості,

етнографічні нариси та інші опрацьовані матеріали, переді мною постала

необхідність з(ясування походження, витоків повір(я про цих персонажів .

Звідки ж взагалі з(явились повір(я про вовкулаків та хто це такі? З

найдавніших часів людина ділила навколишній світ на дві нерівні частини:

Своє та Чуже. Своє - це своя сім(я, своє плем(я, свій рід, своя територія,

знайома та обжита. Чуже - це дикий, ворожо налаштований світ, що оточує

Своє, і завжди несе загрозу та небезпеку, виштовхуючи людину із звичного

середовища проживання. І посланцем з того, інакшого, світу, людина вбачає

його споконвічного жителя - дику тварину, або покійника (тобто того, хто

відійшов з цього, свого, світу, на той, чужий). Уявлення про Своє та Чуже,

можливо, найдревніше для людства, і служить воно джерелом забобонів, одне з

яких – віра в перевертнів-вовкулаків.

Синонімом слова “вовкулак” є “вурдалак”, особливістю якого є

можливість точно вказати дату виникнення - 1835 рік. Саме тоді був

написаний, а тоді і надрукований відомий вірш О.С. Пушкіна з циклу “Песни

западных славян”:

Трусоват был Ваня бедный:

Раз осеннею порой

Весь в поту, от страха бледный,

Чрез кладбище шёл домой.

Бедный Ваня еле дышит,

Спотыкаясь, чуть бредёт

По могилам; вдруг он слышит,

Кто-то кость, ворча, грызёт.

Ваня стал; шагнуть не может.

Боже, думает бедняк ,-

Это, верно, кости гложет

Красногубый вурдалак!

Горе! Малый я не сильный!

Съест упырь меня совсем,

Если сам земли могильной

Я с молитвою не съем!

Что же? Вместо вурдалака

(Вы представьте Вани злость!)

В темноте пред ним собака,

На могиле гложет кость.

До заголовка відсилає зноска “Вурдалак. Вудкоглак. Упир.” Іншими

словами, це мрець, що встає з могил та смокче кров живих людей. Людина, яку

вкусив упир, сама стає упирем, а врятувати від нього міг лише шматок землі,

взятої з могили, який треба з(їсти. Проте всі ці відомості стосуються лише

упиря, а з вурдалаком справи складніші. Дійсно, в міфології наших далеких

предків існував персонаж із схожим ім(ям –“волколак”. Подібно до упиря, це

був перевертень, який випивав всю кров з людини, котра сама ставала

“волколаком”. Проте перетворювалась вона не в мерця, а у вовка, ім(я якого

вимовлялось по-різному - “вулколак”, “вурколак”. Цікаво, що ці варіації

згадує і персонаж драми О.В.Сухово-Кобиліна “Смерть Тарелкина” Расплюєв.

Розповідаючи про страшне чудовисько, яке п(є кров петербуржців, Расплюєв з

жахом каже: “Вурдалак, вудкоглак, упир”. Тому, можливо, О.С.Пушкін, нечітко

почувши вимовлене ім(я вовкулака, відтворив його як вурдалака. Замінивши

його, він ототожнив вовкулака з упирем. Обидва чудовиська дійсно мають

спільні риси: обидва – перевертні, що харчуються кров(ю, прибульці із

ворожого світу, які затягують в той світ своїх жертв.

Походження слова “вовкулак” не викликає особливих труднощів, адже

споріднені слова є і у інших слов(янських мовах : болгарське “върколак”,

сербо-хорватське “вукодлак”, чеське “vlkodlak”, польське “wilkodlak”.

Перша частина його – “вовк” – взагалі зрозуміла, а другу частину

порівнюють з церкоснослов(янським “шкіра, волосся”. Отже, “вовкулак” –

“вовча шкіра” – влучна назва для того, хто її раз від разу скидає.

За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це або

чарівники у звіриній подобі, або прості люди, перетворені чарами на вовків.

Чарівники бродять вовками переважно вночі, вдень же вони знову набувають

людського вигляду. Вовкулаки, перетворені з простих людей, істоти не злі,

а страдницькі; вони живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте

зберігають людські риси. За народним повір(ям, чаклуни чи відьми, бажаючи

когось перетворити на вовка, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи

при цьому магічні слова. Інколи говорять, що чаклун кладе пояс під поріг

хати: хто переступить через цей пояс, той і перетвориться на вовка. Самі ж

чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають на себе особливе

кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут – у чарівних словах.

Люди, що перетворились на вовків, переступивши через пояс, набувають

людської подоби тільки після того, як він перетреться чи трісне. Є, проте,

й інший спосіб, котрим можливо в будь-який час повернути перевертню

людський вигляд: потрібно, щоб хтось надів на нього знятий з себе пояс,

попередньо нав(язавши на ньому вузлів, примовляючи щоразу: “Господи,

помилуй!”. Кажуть, що при цьому звірина шкіра впаде, і перед визволителем

з(явиться людина.

Х.П.Ящуржинський вовкулаком називає людину, наділену здатністю

перетворюватись на вовка; така здатність дається за гріхи тих батьків,

котрі перед святами чи постами мали тілесні стосунки або ж працювали у

свята. За його даними, у вовкулака перетворюються тимчасово, але ніхто не

може з вовка зробитись людиною, бо дається це як кара від Бога. Про

перетворення вовкулака народ каже: “Вовкулак ходить у ліс до справжніх

вовків, і там вони бігають, щоб зловить що-небудь і з(їсти. Світом вовкулак

йде додому і перед селом знову перекидається на чоловіка, а жінка його вже

знає, нічого йому й не каже.” Взагалі вовкулак видається людиною похмурою,

а якщо стає вовком, то тільки давить, але не їсть овець.

В доробку В.М.Гнатюка(1( вказано, що вовкулаки бувають двоякі:

вроджені – і тоді вони періодично переміняються у вовків, як прийде на це

пора, і бігають з ними,- і зачаровані ; в останньому випадку бігають вони

вовками, доки хтось не здогадається, що вони несправжні, та не відчарує. За

його даними, якщо вагітна жінка побачить вовка або з(їсть м(ясо звірини,

яку роздер вовк, то породить вовкулака. Цікаво, що за народними повір(ями

[pic]

((( Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р., ст.208

вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через

неї вивертається шкіра і людина входить досередини, а назовні виходить

вовк.

“Коли чоловік забуде за Бога, відьма виводить його на гору,

застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього три рази; тоді

чоловік обростає волоссям і стає вовкулаком”. (((

В деяких місцевостях (колишня Київська губернія) вовкулак і упир в

уяві народу ототожнювались, і їм приписували ті ж самі риси.

Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й

зазеленіють поля, тоді “з води на берег виходять русалки”.

Вивчаючи повір(я про русалок, необхідно відділити від них класичні

та романські оповіді про подібних жіночих істот – сирен: ці напівжінки-

напівриби своїм співом зваблювали мореплавців у смертельно небезпечні

місця. Проте сирени, білі, з золотистим волоссям та риб (ячим хвостом,

нагадують русалок лише своїм дитячим віком.

За народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, котрі

втопилися під час купання. Утоплениці-русалки навіки-вічні відійшли від

буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких

рік і озер, у казкові палати, що дивом збудовані з прозорого кришталю.

У всіх мешканців Європи з давніх-давен були відомі русалки,

щоправда, під різними іменами. Так, у Німеччині вони називались водяні

німфи (wasser-nymphe) і дунайські діви; в Англії – морські дівчата

(seamaid) і теж water-nymph; у литовців – дугни, вундани і вілії (від ріки

Вілія). У скандинавських народів нараховується аж дев(ять різновидностей

водяних дів: HimiЬglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, HroЬn, Bylgia, Bara i

Kolga; в Польщі – свитезянки, а в Сербії – віли, що живуть у горах, в

скелях і на берегах рік та озер. В уяві сербів – це молоді, дуже гарні

дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по

спині і пишних грудях ; шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще

й допомагають. Віли мають і деякі обов((язки: вони збирають хмари, готують

блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють; буває й так, що

вони пророкують людям майбутнє. Отже, вірування в існування русалок – це є

загальне вірування всіх європейських народів.

За українськими повір(ями, місяці і зорі викликають русалок з

води. Русалки не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло (за

деякими оповідями – блакитне, синє або темне), довге, хвилясте волосся,

зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі і сині., як морська

глибочінь.

[pic]

((( Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р.,

ст.212

На голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої,

царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі,

розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні

хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на

гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні : хто почує їх, той,

як зачарований, підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до

себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і

затягнуть у річку, на дно.(((

Русалки можуть перетворюватись на вивірок, щурів або жаб, що

сідають на кладочках, де жінки перуть білизну. Вони поділяються на дві

групи:

русалки з іменем та без імені. Тих дітей, яким мати сама дає ім(я (хоч

живому, хоч неживому), називають іменними, а тих, яким мати не дасть імені,

- безіменними. Русалки з іменем подібні до маленьких дівчаток, без імені–

також дівчата, але страшні , безволосі.. В переддень Купала розкладають

іменні русалки вогонь коло ріки і скачуть через нього, а безіменні

вибігають з води, хапають попіл з іскрами, посипають голову, щоб росло

волосся, і знов скачуть у воду.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок – в русалчин

тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на

сорочки. В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок

намітки, а в дівчат – сорочки :

Сиділа русалонька на білій березі,

Просила русалка у жінок намітки:

«Жінки-сестрички, дайте намітки:

Хоч не тоненької, аби біленької ».

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка у дівчат сорочки:

«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,

Хоч не біленької, аби тоненької ».

[pic]

(3( Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., (( том, ст..159

В русалчин тиждень на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що

його парою русалки будуть ситі. Вважалось, що не слід кидати лушпиння з

яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки і

робитимуть шкоду людям; не можна сіяти муку просто в діжу, бо буде багато

русалок. В русалчин тиждень ніхто не відважується купатись у річці. У

четвер (цей день ще називають Русалчин Великдень) ніхто не повинен

працювати, щоб не розгнівати русалок. Ранком, як тільки зійде сонце,

дівчата йдуть у поле “на жита” і беруть з собою хліб із житнього борошна,

спечений окремо та замішаний на свяченій воді . В полі дівчата ламають хліб

на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого

батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для русалок – “щоб жито

Страницы: 1, 2