Демонология украинского народа

родило”.

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі

полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті

насилали їм багатих женихів. Вважалось, що у тих вінках русалки бігають по

нивах та лісах. За народними віруваннями, у цей день русалки виходять на

поверхню землі і дивляться, чи шанують люди їхню пам(ять. Якщо хтось в цей

день займається роботою в полі, то русалки заважають працювати й насилають

на посіви якесь лихо; а ті, хто шанує це свято, сподіваються, що русалки

берегтимуть їхні поля від шкоди.

В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно

частуються.

Серед русалок є й лоскотниці – це душі дівчат , що померли зимою;

вони з(являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат та хлопців, якщо

ті потрапляють до них.

Напередодні Трійці русалки ховаються в корчах, а коли дівчата

виходять вдосвіта по воду, випадають несподівано і питають: “Полин чи

петрушка?”. Як дістануть відповідь “полин”, утікають, як “петрушка”,

залоскочуть дівчину й затягнуть у воду.

Якщо помре на Троїцькі свята маленька дитина, то мати плаче і каже :

”Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими; тебе

будуть там щипати, лоскотати”.(((

Русалки ще уявляються семилітніми дітьми – це душі дітей, які

померли нехрещеними. Протягом семи років до свого обернення в русалки, душі

цих дітей носяться в повітрі, а в день Трійці просять собі хреста: “Мене

мати породила, нехрещену положила”. Якщо хтось із християн почує цей голос,

то мусить сказати:

“Іван та Марія! Хрещу тебе в ім(я Отця,

Сина і Святого Духа. Амінь, “ –

[pic]

((( Злагода Н. “ Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження

села”, Київ, 1930р., ст. 146-147

і кинути рушник, чи бодай хустку. В такому разі душа дитини піде до раю й

русалкою не буде. Якщо ж до семи років дитина отак не буде охрещена, то

йде в русалки.

Проводи русалок – спеціальні обряди, щоб позбутися них, -

відбувалися на перший день Петрівки, а часом і на Вознесіння. В ці дні

дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід – тризну в честь русалок.

Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на

голові, співаючи проводи русалкам:

Проводили русалочок, проводили,

Щоб вони до нас не ходили,

Та нашого житечка не ломили,

Та наших дівочок не ловили.

Засобами, що відлякують русалок, здавна вважались пахучі трави

(любисток, полин, лепеха), тому що вони для хрещених людей дуже пахучі, а

для нехрещених – смердючі..

Багатюща народна уява, вигадавши русалок, дала їм у супровід мавок. Варто

зазначити, що чіткого розмежування між цими двома персонажами нема,

навпаки, повір(я та розповіді про них тісно переплітаються. Подібно до

русалок, в мавок обертаються нехрещені діти. Злі духи мучать цих немовлят,

і тільки на Зелені Свята вони вільні від тих тортур. До семи років душі

немовлят літають у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили. Після

смерті дитини її душа переселяється жити до річки чи до озера, де вона

плаває золотою рибкою. Іноді мавки обертаються в дівчат і показуються на

березі, манять до себе перехожих, а коли хто наближається до них, тоді вони

ховаються у воду. (((

[pic]

((( Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., (( том, ст..168

Подібні вірування існують і в сучасних греків: телонії і чудесні

жінки нагадують наших мавок. За повір(ями греків, телонії – це теж діти, що

вмерли без хрещення; вони виходять з пекла і живуть у ранкових туманах.

Мати чує голос свого немовляти в шумі південного вітру, і для заспокоєння

тіні курить ладаном перед образом Божої Матері., і той образ оздоблює

білими ризами. Душі телоніїв літають над запашними луками у вигляді

барвистих метеликів, бджіл і комах, які харчуються соком квіток, протягом

сорока днів після Великодніх Свят.

Переконана, що після такого початку лишаються сумніви: чи є різниця

між русалками та мавками? Так, різниця є, причому досить суттєва; саме вона

дозволила виділити на описання мавок окремий розділ.

Мавки, або ще нявки, бісиці, живуть в лісах чи гірських печерах, і

з(являються людям як молоді, гарні дівчата. Світлиці їх вистелені килимами,

вони прядуть крадений льон, тчуть із вибіленого полотна і шиють одяг. Після

того, як розтануть сніги, мавки бігають горами й долинами і засаджують на

них квіти. Коли все зазеленіє і розквітне, вони рвуть квіти, вплітають в

коси, і купаються в потоках та озерах. Вважається, що до танців, які нявки

теж дуже полюбляють, приграє їм чорт на дудці . Цікаво, що на тому місці,

де раз перетанцювали мавки, трави не буде повік, і такі місця називаються

ігровищами. Розважаються вони також тим, що заманюють людей і заводять їх у

безвість. Відчепитися від мавки, за народним повір(ям, можна лише ,

скинувши сорочку і перевернувши її навиворіт.

Мавки бувають високого зросту, обличчя мають округле; довге волосся,

оздоблене квітами, спускається їм на плечі. Одяг їх тонкий, прозорий; їх

бистрих блискучих очей не гріє людська душа. Отже, мавки виглядають спереду

як дівчата, але відрізняються від людей тим,, що не мають спини, тому видно

всі нутрощі.

Варто зазначити, що в слов(янській міфології нявки являють собою

втілення смерті, що насамперед пов(язане з уявленнями про човен, на якому

пливуть у царство мертвих.

Невідривно з віруваннями про мавок пов(язані і повір(я про існування

чугайстра, або лісового чоловіка. Чугайстер виглядає як людина, проте

висока, як смерека, в білім одязі. Шкіра його, подібно до тварин, вкрита

буйним волоссям. За народними повір(ями до людей чугайстер відноситься

приязно, розмовляє з ними, гріється біля вогню. Людині чугайстер шкоди

ніколи не заподіє, інколи навіть обороняє її від зла. Проте часом може

чемно запросити до танцю, а, відтанцювавши своє, відпускає.

Вважається, що чугайстер – це заклятий чоловік: він ходить лісами,

блукаючи, ніхто його не вб(є, не з(їсть, бо так йому “пороблено”. Зарившись

у листі, чугайстер чатує на мавку, а коли впіймає її, то вбиває та їсть.

Якщо люди розкладуть у лісі багаття, то чугайстер приходить до них, і

смажить зловлену нявку на рожні.

Іншим слов(янам чугайстер невідомий.

Уявлення про мерців, які смокчуть ночами кров живих, властиві всім

європейським народам. Ці перевертні називались вампірами. Але ось що

говорить про них персонаж розповіді О.К. Толстого: “Ви їх ,Бог знає чому,

називаєте вампірами, проте я можу вас запевнити, що справжня їх назва –

упир; а, оскільки вони походження виключно слов(янського, хоча й

зустрічаються в усій Європі і навіть в Азії , тому й не потрібно

притримуватись іноді імені, вигаданого угорськими ченцями, які з упиря

зробили вампіра, перекручуючи все на латинський лад. Вампір, вампір! –

повторив він з презирством, - це однаково, якби ми казали замість “привид”

– “фантом” чи “ревенант”.”

Герой О.К. Толстого правий практично абсолютно: європейське слово

“вампір” дійсно слов(янського походження. Крім того, особливості його

звучання свідчать про час, коли відбулось це запозичення. Справа в тому, що

загальнослов(янська форма цього слова повинна звучати так: *apir чи

*apyr. Звук ((( - це так зване “носове а”, яке звучало як “а з прононсом”.

Подібно вимовлявся цей звук і в церковнослов(янській мові та позначався

буквою “юс великий”, проте досить швидко він в більшості слов(янських мов

перетворився на “у”. Перетворення “юса” на “у” відбулось приблизно у Vlll –

lX віках . Що стосується початкового в -, то воно має однакове походження

із словами “вострый”, “вотчим”. Такий вставний звук на початку слова

називається протезою (в перекладі з грецької “поставлений спереду”). Отож,

спираючись на форму слова, можливо визначити час його запозичення: середина

першого тисячоліття нової ери. Саме тоді германці сприйняли слов(янське

найменування мерців, які встають з могили. Поняття ж запозичувати їм не

потрібно було: уявлення про потойбічних монстрів, що п(ють кров, було

властиве багатьом європейським народам з глибокої давнини.

Загальнослов(янська форма (відображена в давньоруському власному

імені Упир) поділяється на префікс *on –/ *an і корінь *pir –/ *pyr -.

Префікс можливо порівняти з грецьким ana (зверху), а корінь – той же, що і

в словах “перо”, “напор”. Він означав “підніматися, йти, летіти”. Іншими

словами, упир – “той, хто піднімається вверх”, тобто той, хто встає з

могили.

Афанас(єв, узагальнивши народні вірування українців та білорусів в

упирів, дійшов висновку, що упирі – це злі мерці, які за життя були

чаклунами, вовкулаками і взагалі люди, не прийняті церквою (самогубці,

єретики, боговідступники, п(яниці, тощо). Хоча наведене визначення досить

широке, воно, проте, не охоплює увесь зміст, вкладений в поняття “упир”.

Тому доцільно звернутись до самих народних уявлень.

За одними народними повір(ями, упир – то син від чорта та відьми.

Звідси і приказка: “Упир та непевний усім відьмам родич кревний”. Але він

живе, як звичайна людина, відрізняючись лише злістю. За іншими віруваннями,

упирі мають лише людську подобу, а в сутності вони справжні чорти. Є й таке

вірування, що упирі – це трупи відьом, чаклунів, та інших людей, в яких

після смерті вселились чорти. Упирем також може стати будь-яка людина, як

тільки її обвіє степовий вітер. Зовні упир в одних місцевостях нічим не

відрізняється від звичайної людини, в інших же його уявляють людиною з дуже

рум(яним обличчям. На правобережжі є ще особливий вид упирів: так там

називають дітей з великою головою, довгими руками та ногами. Такі діти

називаються “одмінами”, тому що їх підкидає людям нечиста сила взамін

викрадених людських немовлят. В Проскурівському уїзді Подільської губернії

народ знає поділ упирів на дві категорії – живих та мертвих. Основні ознаки

мерця-упиря – це червоне обличчя, лежить в труні він долілиць і ніколи не

розкладається; у живого обличчя теж червоне і надзвичайно міцна тілобудова.

Ця міцність тілобудови необхідна тому, що, за місцевими віруваннями, йому

доводиться носити на спині мертвого упиря; останній без першого не може

зашкодити, оскільки не ходить. [6]

За поширеними поняттями українців, мерці-упирі вдень лежать в

могилах, наче живі, з червоними, закривавленими обличчями. Вночі вони

встають з могил і бродять світом. При цьому вони літають у повітрі чи

вилазять на могильні хрести, лякають перехожих, ганяючись за ними. Проте,

більш небезпечні вони тим, що, заходячи в хати, кидаються на сонних людей,

особливо немовлят, і смокчуть у них кров, спричиняючи смерть. Ходіння їх

триває, як і іншої нечистої сили, поки не заспівають півні. Чуму та інші

епідемічні хвороби, а також засуху, неврожаї та інші громадські лиха також

приписували упирям.

Упирі можуть бути двоякі: родимі і роблені . Родимого упиря легко

впізнати, бо в нього інакші статеві органи, наслідком чого є безплідність і

бездітність. Обличчя в нього червоне, має малий хвостик, а на хвості чотири

волоски. Упир має дві душі, тому, хоч умре, може ходити світом, бо лише

одна душа його покидає, а друга лишається при нім. Над клубом чи під

коліном упир має дірку, в яку входить його душа.

За іншими даними вважається, що упирем стає після смерті людина,

через труну якої перестрибнув чорт в подобі чорної кішки. Якщо народ

підозрює якогось покійника в страшних прогулянках, його викопують з могили

і,

[pic]

(6( Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повір(я, демонологія” Київ,

1992р., ст.. 499-500.

побачивши, що він зовсім не схожий на мерця, а навпаки, рожевощокий. наче

живий, вбивають йому в серце осиковий кілок, а потім спалюють труп. При

цьому варто остерігатися струменя чорної крові, котра литиметься з серця.

Якщо бодай крапля її потрапить на когось, залишаться на тілі невиліковні

виразки. Ну а коли розгориться багаття, поповзуть в різні боки чорні жаби,

гадюки та черв(яки, і необхідно слідкувати, щоб жодна з цих тварюк не

втекла, бо з нею вислизне і упир, щоб тоді відродитись і знову робити свою

чорну справу.

Місяць – сонце мертвих. На цьому древньому віруванні ґрунтується

одне з найжахливіших дійств, що роблять сільські чаклуни. Щоб навести

порчу, такий чаклун, ближче до півночі, обов(язково при повному місяці, йде

на кладовище, де поховані самогубці та утопленики. В руках у нього кругле

мідне дзеркальце, загорнене в “смертний плат” (такими хусточками чарівники

для своїх цілей накривали обличчя покійника). Розгорнувши дзеркальце,

чаклун наводить місячне відображення на могилу, внаслідок чого встає мрець-

упир. Невідривно дивлячись у дзеркало, він слідує за своїм зображенням до

тієї хати, де мешкає жертва. В ту мить, коли чаклун наведе дзеркало на

відчинене вікно чи двері, мрець проникає в житло. Тому здавна замикались

всі двері та зачинялись всі вікна. Але лихо і самому чаклуну, якщо на шляху

від кладовища до села він впустить дзеркало чи місяць зайде за хмарку.

Розлючений упир повернеться в могилу, проте надалі, коли на небі сяятиме

повний місяць, мрець відвідуватиме чаклуна, висмоктуючи з нього життєві

сили.

Вампір від упиря відрізняється тим, що він не стільки живий

покійник, як кровосос. І в переносному значенні вампіром називають

жорстоку, садистичну людину, яка покращує свій настрій, спостерігаючи за

муками інших. В Xl ст.. в Трансільванії (область на північному заході

Румунії) правив відлюдькуватий князь Владос, за свою жорстокість названий

Дракулою (“Дракончик”). Народ, спостерігаючи за тим, з якою готовністю він

відправляє своїх підданих на страту і якою таємничістю оточене його життя,

приписав йому контакти з темними потойбічними силами. Вважали, що для цього

князь Владос п(є ночами кров людей, приречених на смерть. Так народилась

легенда про вампіра Дракулу, яку і відобразив у своєму романі англійський

письменник Брем Стокер. Після екранізації роману граф Дракула став одним з

найпопулярніших персонажів сучасної масової культури.

Відьма (від древньоруського “ведь” – знання) – один з основних

персонажів демонології східних і західних слов(ян, який поєднує в собі риси

реальної жінки і чорта.

За народними уявленнями звичайна жінка ставала відьмою, якщо в неї

вселявся (за її бажанням чи проти волі) злий дух, диявол, або якщо вона

вступала в змову з ним заради збагачення. Магічна сила могла бути як

вродженою, яка дісталась жінці у спадок від матері-відьми, так і набутою, -

наприклад, від відьми, котра перед смертю передала спадкоємниці свої

знання. Вважалось також, що здатність жінки до відьмування могла бути

викликана неправильною поведінкою її батьків: наприклад, якщо мати годувала

її груддю “три Великі п(ятниці”, тобто більше двох років, або якщо її мати

і вона сама були народжені поза шлюбом.

Співіснування у відьми людського і демонічного начал розглядається

як наявність у неї двох душ: звичайної, людської, і злої, демонічної,

котра покидає носами тіло жінки щоб, зашкодити людям.

Для образу відьми характерні, за народними повір(ями, деякі особливі

риси чи прикмети : наявність хвостика, ріжок, крилець. Відьма видає себе

незвичайним поглядом : у неї запалені, почервонілі очі чи дикий, похмурий

погляд; її відрізняє звичка не дивитися прямо у вічі, в зіницях відьми

можливо побачити перевернуте відображення людини. Зазвичай відьму уявляли

собі старою та потворною, з сивим нечесаним волоссям, гачкуватим носом,

кістлявими руками, інколи з тілесними недоліками (кульгавість). Відьмою

також вважали будь-яку непривітну жінку, що мешкала одна.

Особливо небезпечними ставали відьми у великі річні свята. У східних

слов(ян часом їх активності вважались: ніч на Івана Купала, Благовіщення,

Пасха, Трійця, Різдво, а у західних слов(ян – дні св. Яна, Люції, Петра і

Павла, Зелені святки, а також Вальпургієва ніч (напередодні першого

травня). Нападаючи в такі дні на людей, лякаючи та переслідуючи їх, відьма

перетворювалась на жабу, кішку, собаку, свиню, корову ; пташку (сороку,

ворону, сову) ; комаху (муху, метелика, павука) ; могла набувати вигляду

предметів (колеса, решета, копиці сіна, клубка ниток), або ставати

невидимою.

Головною шкідливістю вважалась у відьми здатність псувати скотину і

забирати у корів молоко. З цією метою відьма збирала росу на межах і

пасовищах, волочучи по траві полотно (цідилку, сорочку, хустку), потім

викручувала тканину і поїла водою свою корову, або просто вішала промоклу

тканину вдома, і з неї рясно текло молоко.

За східнослов(янськими повір(ями, відьма могла “забирати” сало у

свиней; в присутності відьми жінки ніяк не могли напрясти багато пряжі,

оскільки вся нитка йшла на відьмацьке веретено.

Для захисту від відьом використовувались обереги. Щоб не дати

відьмі проникнути у двір та хату, на воротах закріпляли свічку, освячену на

Стрітення; в стовпи воріт засовували зубці борони, в дверні щілини –

крапиву чи гілку осики ; на поріг клали ніж або інші гострі предмети.

Виконували магічні дійства, що символізували зведення перешкоди : осипали

дім та хлів маком, обводили косою на землі круг, малювали на дверях хрести.

Способи визначення відьми складають одну з найхарактерніших

особливостей всього кола повір(ів про відьом. Оскільки шкодила односельцям

реальна жінка, яка змінювала свою подобу, то головною метою звичаїв та

ритуалів, присвячених небезпечним дням, була спроба вислідити відьму та

знешкодити її.. Вважалось, наприклад, що купальське багаття притягує до

себе відьму, викликаючи у неї фізичні страждання, і що вона змушена прийти

до нього щоб зупинити свої муки. Намагались також підстерегти відьму в

хліві, куди вона хотіла проникнути в подобі жаби чи будь-якої тварини.

Побачивши біля корови жабу, господарі пробивали їй лапу чи око, а

наступного дня з(ясовувалось, що одна з сусідок ходить з перев(язаною

рукою, кульгає чи осліпла– її і вважали відьмою. Відьму можливо було

впізнати під час церковної служби : вона намагається доторкнутися до ікони,

хоругви, ризи попа, ніколи не виходить хресним ходом.

За народними віруваннями, відьми перед смертю довго та сильно

страждають. Щоб взнати, чому відьма перед смертю мучиться, треба взяти

хомут, стати біля хатнього порогу і подивитись крізь нього на відьму. Тоді

видно, що вона з усіх боків оточена бісами, які і катують її. Щоб позбавити

відьму від тривалої передсмертної агонії, треба прорубати над нею стелю або

ж покласти під голову ніж, тоді вона одразу помре.

Беручись до освітлення такої малознайомої, проте цікавої теми, я

мала на меті наблизити до сучасників пам(ятки української етнографічної

спадщини. Сподіваюсь, що ви увійшли до таємничого світу народної уяви,

звідки є лише один вихід – через збагачення власної духовності.

Список використаної літератури:

1. Антонович В.Б. Відьмарство: Документи. Дослідження. Москва., 1877;

2. Виноградова Л.Н. “Міфологічний аспект русальської традиції //

Слов'янський та балканський фольклор.” Київ., 1986.

3. Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., (( том,

4. Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р.

5. Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повір(я, демонологія” Київ,

1992р.,

6. Зеленін Д.К. “Нариси російської міфології: Померлі незвичайною

смертю та русалки.” Пг., 1916;

7. Злагода Н. “ Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження

села”, Київ, 1930р.,

8. Максимов С.В. “Нечиста і невідома сила.”Київ., 1993;

9. Померанцева О.В. “Міфологічні персонажі в українському фольклорі.”

Київ., 1975:

Страницы: 1, 2