Національна політика СРСР в роки перебудови

але не більше 20 років. У 1987 р. в загальносоюзне законодавство були

внесені зміни і доповнення у зв'язку з приєднанням СРСРдо міжнародних

конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників.

Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація

громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угруповань, партій і

рухів призвели до змін і доповнень в Закон СРСР "Про кримінальну

відповідальність за державні злочини", обумовили прийняття законів СРСР від

2 квітня 1990 р. "Про захист честі і гідності Президента СРСР", від 23

жовтня 1990 р. "Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних

комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну

роботу транспорту". 2 липня 1991 p. Верховна Рада СРСР прийняла Основи

кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік.[9;38]

Реформаторськими началами позначено й процесуальне законодавство. Так,

30 червня 1987 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про порядок оскарження

в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян", який

за формою і змістом відповідав принципам демократизації суспільного життя.

Таким чином, законодавство у перебудовчий період зазнавало низки змін.

У ньому певною мірою став виявлятися новий для радянської правової системи

принцип центрального становища інституту прав і свобод особи. Воно за своїм

змістом ставало більш демократичним і гуманним. Проте правові акти як

союзного, так і республіканського (в тому числі УРСР) рівня не змогли

переломити процес розвитку країни, зупинити, а згодом й подолати кризові

явища. Комплексний підхід до законодавства був явно недосконалим. Зміна

напрямків і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень негативно

впливали на розвиток правової системи. У ній зберігалися "білі плями",

застарілі норми, виникали розузгод-женість норм, їх суперечність. На цьому

тлі потік законодавства не міг дати бажаного результату, а його престиж

зменшувався. Немаловажне значення мало захоплення "валом" за рахунок якості

законів. Так, Верховна Рада СРСР тільки у 1989—1991 pp. прийняла понад 100

законів.[5;341] У правових актах було багато декларативних положень, які не

підкріплювалися організаційним і правовим механізмом реалізації. В умовах

невпинного ослаблення влади союзних структур розгорнулася справжня "війна"

союзних і республіканських законів, яка набула особливого напруження після

проголошення республіками декларацій про їх державний суверенітет. Ситуація

не поліпшилась й після прийняття Закону СРСР від 24 жовтня 1990 р. "Про

забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства Союзу

РСР", де, зокрема, передбачалось, що закони, укази Президента СРСР, видані

у межах його повноважень, є обов'язковими для виконання усіма державними і

громадськими органами, службовими особами і громадянами на території Союзу

РСР. Проте союзні республіки проігнорували це розпорядження, Більш того, у

той же день, 24 жовтня. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін

і доповнень до Конституції УРСР. Тепер в ст. 71 Основного Закону України

встановлювалося, що "на території Української РСР забезпечується

верховенство законів республіки". Отже, такі протилежні підходи до дії

законодавства у просторі дестабілізували сферу правового регулювання,

поглибили кризові явища у законодавстві.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але

згідно з постановою Верховної Ради України від 12 серпня 1991 р. на

території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань,

які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не

суперечать Конституції і законам України.

2.3. Формування нової зовнішньополітичної доктрини СРСР.

Точкою відліку у формуванні нової позиції Радянського Союзу з питань

зовнішньої політики став Квітневий Пленум, що відбувся 23 квітня 1985 р. На

цьому Пленумі позначилася позиція радянського керівництва у відношенні

Китаю: “Цілеспрямовано і наполегливо Радянський Союз буде зміцнювати

взаємозв'язку і розвивати співробітництво з іншими соціалістичними

країнами, у тому числі з Китайською Народною Республікою”.[6;83] Квітневий

Пленум продемонстрував, що радянське керівництво встало на шлях зміни не

тільки своєї внутрішньої, але і зовнішньої політик.

Для втілення в життя нових ідей Горбачову потрібні були і нові,

енергійні люди, що були б готові йти вперед по шляху реформ. Слід

зазначити, що для останнього років правління попередників Горбачова -

Брежнєва, Андропова і Черненко - були характерні застиглість, омертвіння в

кадровій піраміді влади. Ледь прийшовши в головний кабінет Партії, Горбачов

став поступово підбирати команду “під себе”.[11;218]

Він розумів, що в міжнародній політиці країни важко очікувати

позитивних змін, поки зовнішньополітичне відомство очолює досвідчений, але

надзвичайно консервативний дипломат старої сталінської школи А.А. Громико.

Так, на засіданні Політбюро 29 червня 1985 р. Горбачов запропонував

висунути Громико Головою Президії Верховної Ради СРСР. Потім став

зважуватися питання про нового міністра. Генеральний секретар тоді сказав:

“Тепер устає питання: кого висунути міністром закордонних справ. Нам не

знайти другого Громико з його досвідом, знанням проблем зовнішньої

політики. Але і сам Андрій Андрійович колись починав свій шлях у дипломатії

не з таким досвідом і знаннями, які має зараз. На Тегеранській конференції

він, звичайно, був не таким, як нині...”[5;57]

Кваліфікованих дипломатів у нас багато. Досвідчений працівник

Корнієнко. Слабше Мальцев. Як на партійній, так і на дипломатичній роботі

був Червоненко. У поле зору - Добринін. І все-таки думки в нас пішли в

іншому напрямку. На посаду міністра потрібна велика фігура, людина з нашого

з вами складу...”[2;364] І Горбачов запропонував кандидатуру

Э.А.Шеварднадзе. Як було заведено з Генсеком ніхто сперечатися не став і

його кандидатура було одноголосно затверджене.

Э.А.Шеварднадзе не займався до цього питаннями зовнішньої політики, і

тому призначення на посаду міністра закордонних справ, за його словами,

було для нього повною несподіванкою. З 1 липня 1985 р. по 16 січня 1991 р.

він був на цій посаді п'ять років і шість з половиною місяців, тобто майже

всю перебудову. У своїй книзі “Мій вибір” Едуард Шеварднадзе так описує

свій перший робочий день і зустріч з заступниками міністра закордонних

справ на Смоленській площі: “...становище в мене - гірше не придумаєш.

Здивувати вас пізнаннями в зовнішній політиці не можу. Можу лише обіцяти,

що буду працювати так, щоб мені не було соромно перед вами, а вам - за

мене. І все-таки, не упевнений, що з цього що-небудь вийде. Мені доведеться

особливо важко на тлі авторитету Андрія Андрійовича Громико і тієї

спадщини, що він залишив. Що я в порівнянні з ним, крейсером світової

політики? Усього лише човен. Але - з мотором”.[15;86] Ось таку

характеристику дав собі новий міністр.

На передодні поворотного ХХVІІ з'їзду КПРС, у період його практичної

підготовки 15 січня 1986 р. була опублікована Заява Генерального секретаря

ЦК КПРС, у якій була висунута конкретна, розрахована на точно визначений

термін - до кінця нинішнього століття - програма заходів, спрямованих на

повну і повсюдну ліквідацію ядерного й іншого видів зброї масової поразки.

Ця акція Горбачова, з одного боку, підвищила інтерес закордонних країн до

процесів, що стали відбуватися в СРСР, і, з іншої, - затвердила Горбачова

як політика.

На ХХVІІ з'їзді КПРС, який відбувся у лютому-березні 1986 р., була

прийнята нова філософія зовнішньої політики Радянського Союзу.

Головною зовнішньополітичною метою на з'їзді була названа мета

забезпечення радянському народу можливості трудитися в умовах міцного миру

і волі. Виконання цієї мети, на думку керівництва, лежало в припиненні

підготовки до ядерної війни, боротьбі проти гонки озброєння і збереження і

зміцнення загального миру.

Рішення ХХVII з'їзду випливали з характеристики сучасного світу:

1) характер нинішньої зброї не залишає жодному державі шансів

захистити себе;

2) безпека може бути тільки загальною;

3) світ знаходиться в процесі стрімких змін.

На з'їзді було вирішено, що центральним напрямком зовнішньої політики

СРСР на майбутні роки повинна стати боротьба за реалізацію висунутої в

Заяві Генерального секретаря ЦК КПРС від 15 січня 1986 р. програма знищення

зброї масового винищування і запобігання військової небезпеки.

“Наш життєвий, національний інтерес у тому, щоб із усіма сусідніми

державами в СРСР були незмінно добрі і мирні відносини”, - було заявлено на

з'їзді.[6;80]

У новій редакції програми КПРС ми читаємо, що СРСР виступає за

підтримку і розвиток відносин з капіталістичними державами на основі

мирного співіснування.

ХХVІІ з'їзд не був схожий на попередні з'їзди і став прогресивним

явищем як у внутрішній, так і в зовнішній політиках, але разом з тим

залишалося і багато застарілих комуністичних догм, що заважали розвитку

зовнішньої політики СРСР. Так, наприклад, залишалося застаріле

формулювання: “мирне співіснування держав з різним суспільним ладом є

специфічною формою класової боротьби” (це формулювання було вилучено з

обігу в 1988 р.). “Форма класової боротьби” неминуче спричиняла погляд на

світ як на поле перманентної боротьби систем, таборів, блоків.[15;98]

Стерти з розумів людей цей образ - одна із самих головних задач в

умовах мирного розвитку, коли встають такі погрози людству, що погрожують

йому повною загибеллю, - термоядерна війна, екологічна катастрофа, розвал

світогосподарської системи.

Для цього треба було дати знак, що час ворожнечі і недовіри закінчився

і є дійсно гідні орієнтири консолідації в ім'я виживання.

Теза про людське життя як вищої цілі суспільного розвитку, що пролунав

у доповіді Горбачова на з'їзді, згодом був розгорнутий в імперативну

категорію пріоритету загальнолюдських цінностей.

Забезпечення безпеки і рішення всіх спірних питань винятково

політичними засобами, іншими словами - констатація верховенства сили

політики над політикою сили.

Вкрай важливий як з теоретичної, так і з практичної точок зору висновок

на з'їзді про те, що безпека - неподільна: у двосторонніх відносинах вона

може бути тільки взаємною, а в міжнародних вона може бути тільки загальною.

Безсумнівно, що це був крок вперед у доктринальній основі зовнішньої

політики Радянського Союзу, але в цілому з'їзд міг бути розглянутий як

черговий пропагандистський хід радянського керівництва, тому в подальших

зовнішньополітичних документах радянська сторона пропонувала зовсім

конкретні дії для досягнення тих цілей, що були зафіксовані в з'їздівських

документах.

Говорячи в загальному про ХХVІІ з'їзд, можна виявити орієнтири, що

одержало міністерство закордонних справ для проведення східної політики

Радянського Союзу. Відмовитися від “мертвих”, жорстко фіксованих позицій на

користь розумних взаємоприйнятих компромісів. Вести переговори до балансу

інтересів. Розблокувати регіональні конфліктні ситуації. Нормалізувати

відносини з країнами, з якими в СРСР були складні відносини. Будувати

відносини із сусідами на основі поваги їхніх інтересів, принципу

невтручання в їхні внутрішні справи.

Усе це повинно було втілитися в практичній політиці.

Після з'їзду 28 травня 1986 р. була проведена закрита нарада

відповідальних працівників МЗС за участю послів, на якому виступив

Горбачов. На основі ХХVII з'їзду він зробив висновки про те, що мир є

найвищою цінністю. Ядерну війну виграти не можна. Генеральний секретар

заявив, що потрібна зовнішньополітична активність у всіх напрямках.

Ключовими напрямками в Азії Горбачовим були названі Японія, Китай, Південно-

Східна Азія, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія.[5;49]

Для того, щоб показати подальшу приверженість Радянського Союзу йти

далі по шляху діалогу і продемонструвати прихильність утілення нового

політичного мислення в східній політики країни, 28 липня 1986 р.

М.С.Горбачов виступив зі знаменитою мовою у Владивостоці.

Радянський лідер заявив, що стара схема підходу СРСР до східної

політики повинна бути замінена на нову. Була позначена позиція Радянського

Союзу у відношенні КНР і Японії (про яку буде сказано більш докладно в

наступних главах реферату), пролунали слова й у відношенні

Афганістану.[5;146]

Головні пропозиції радянської сторони в Азії полягали в наступному:

По-перше, Радянський Союз виразив свою рішучість у регіональному

врегулюванні в Афганістану, Південно-Східній Азії і Кампучії. Але

відзначив, що багато залежить від нормалізації китайсько-в'єтнамських

відносин.

По-друге, СРСР виступив за припинення поширення і нарощування ядерної

зброї в Азії і на Тихому океані.

По-третє, Горбачов заявив, що радянська сторона виступає за початок

переговорів про скорочення військових флотів і за поновлення переговорів по

перетворенню Індійського океану в зону миру. Так само було запропоновано

Сполученим Штатам відмовитися від військової присутності на Філіппінах в

обмін на поступки Радянського Союзу.

По-четверте, Радянський Союз був за скорочення збройних сил і звичайних

озброєнь в Азії до меж розумної достатності.

По-п'яте, радянський лідер заявив, що прийшов час провести переговори

по обговоренню мір довіри і незастосування сили в регіоні.

У вересні 1988р. у Красноярську пролунали нові пропозиції радянської

сторони. Тоді СРСР відмовився від нарощування ядерної зброї в АТР і призвав

слідувати такому ж прикладу США й ін. ядерним державам. Радянський Союз

пропонував провести консультаціям між основними військово-морськими

державами про ненарощування тут військово-морських сил і обговорити на

багатобічній основі питання про зниження військового протистояння в

районі, де зближаються узбережжя СРСР, КНР, Японії, КНДР і Південної Кореї.

Знову пролунала пропозиція про те, що якщо США відмовиться від своїх

військових баз на Філіппінах, то СРСР - від бази в бухті Комрань.[14;177]

Радянський керівник виступив за безпеку морських комунікацій і запропонував

не пізніше 1990р. провести міжнародну конференцію про перетворення

Індійського океану в зону миру. У висновку своєї мови в Красноярську

М.С.Горбачов повідомив, що Радянський Союз готовий на будь-якому рівні, у

будь-якому складі обговорити питання про створення переговорного механізму

для розгляду пропозицій, що відносяться до безпеки в АТР.

2.4. Соціально-економічна і політична ситуація в період перебудови.

Перебудова була особливим, суперечливим етапом в історії суспільства і

держави. З самого початку фундатори перебудовних процесів, виходячи із

своїх комуністичних поглядів на суспільство, планували здійснення лише

косметичних заходів. Але поступово виявилось, що замало обмежитися, хай

навіть прискореними, змінами в соціально-економічній сфері. Слід було

кардинально змінити погляди на соціалізм. Проте це не влаштовувало тих, хто

перебував при реальній владі, користуючись привілейованим становищем. Це

зумовило відкритий чи завуальований, нерідко відчайдушний опір з їх боку

прогресивним починанням.

По суті перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй

обмеженнями "революцією зверху". Вона замишлялась як обмежена в часі,

упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Розвиток подій, однак,

швидко зламав цю надуману схему.

Політична система, що склалася у середині 80-х років, зумовила

неминучість деяких особливостей перебудови. Зокрема, вона могла розпочатися

лише у випадку приходу на вищі партійні та державні посади політиків,

здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу

розвитку суспільства.

У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний М.Горбачев,

наймолодший на той час член політбюро. Це було свідченням прагнення певної

частини партапарату дещо модифікувати чинну соціально-економічну систему.

Незабаром відбувся квітневий (1985 p.) пленум ЦК КПРС, на якому багато

питань суспільно-економічного життя були поставлені по-новому. Був

проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Проте багато із наміченого на практиці не було здійснено.

Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову

організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління.

Важливим елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація Генеральної

схеми управління народним господарством республіки, яку розглянула і, в

основному, ухвалила Верховна Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні

1988 p. Схемою забезпечувалися організаційні основи для переходу від

адміністративно-командних до економічних методів управління, створювалися

умови для втілення в життя Закону СРСР від 30 червня 1987 p. "Про державне

підприємство (об'єднання)".

Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103

республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох

управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням.

Взагалі кількість працівників управління республіканського рівня зменшилася

удвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на третину, були

затверджені схеми управління народним господарством областей, міст Києва та

Севастополя. Згідно з новими вимогами визначалися основні напрямки

діяльності Ради Міністрів УРСР і більш досконала структура її апарату. Було

ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки,

реорганізовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500

підприємств, цехів, дільниць тощо.[2;136]

У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів щодо

підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових

методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом,

створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та

інженерних центрів. Підприємства і об'єднання всіх виробничих галузей

народного господарства республіки були переведені на повний госпрозрахунок

і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні відносини, кооперативні

форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій,

концернів, малих підприємств та інших організаційних структур.

У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприємства та

об'єднання виробничої сфери республіки і частково невиробничих галузей

народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180

підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство

роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового

обслуговування.[1;312] Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному

включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів

виробництва.

Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо

структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки, що

Страницы: 1, 2, 3, 4