Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії

трьома хвилями прокотилися по Україні:

1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація

Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес

“Спілки визволення України”;

1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана “кіровська”

хвиля;

1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.

Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої

національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської

політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти

ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”,

“ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів культури.

У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі паростки національної

незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської

імперії під назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною

провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші

роки радянської влади.

Друга світова війна поставила українців у безпросвітне становище.

Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на східних

її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику

знищення “біологічної сили українців”, перетворення України в аграрну

провінцію для постачання Німеччині продовольства.

Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської

національності, учасників українського руху опору, полонених. На території

України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено

майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто.

До Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис. осіб. В україні готувався

“життєвий простір” для 25 млн німецьких колоністів.

Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйовано до тисячі

підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами

робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість

землеробської техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В гдебинні

райони Росії перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних

інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних

експонатів музеїв, картинних галерей тощо.

Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної

жержавності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними

режимами. Але вони підняли партизанську боротьбу проти фашистської

окупації. Москва розпочала боротьбу з масовим партизанським рухом, що

розгорнувся на Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.

На думку провідників ОУН, якою керував тоді Степан Бандера, збройні

українські формування у складі німецьких військ “Нахтігаль” і “Роланд”,

мали стати ядром формування української кадрової армії, що допомогла б

створити незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди

німецької сторони проголосили у Львові створення Української держави. Але

нацисти розгромили новостворений уряд, на чолі якого став сподвижник

Степана Бандери – Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські загони

Західнлї України вважалися основою Української Повстанської Армії (УПА).

Її головокомандувачем був Роман Шухевич.

УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони, здійснювали

рейди у тилу ворога. Але радянські партизани одним із завдань мали таке:

ліквідувати провід УПА і підірвати підтримку її українським населенням. З

цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне об’єднання

Сидора Ковпака.

У сутичці з радянськими загонами 1950 р. під Львовом загинув Роман

Шухевич. Окремі загони УПА та оунівські групи продовжували боротьбу,

влаштовували диверсії, перешкоджали колективізації та депортації. але ці

останні зусилля вже не могли змінити ситуації.

Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН. Вона

стала членом 20 міжнародних організацій. Найважливішим для українців

територіальним питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної

України з територією 110 тис. кв. км. І населенням понад 7 млн осіб до

складу СРСР. Проте Україна була вкрай виснаженою і відроджувалась

повільно. Продовжувалися депортація українців з території Закарпаття,

виселення уркаїнців і поляків з Західної України, а також репресії проти

греко-католицької церкви.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє становище Микита

Хрущов. В Україні в той час дещо втихла кампанія проти українського

націоналізму.

Пленум ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого секретаря КПУ Леоніда

Мельникова, а на його місце обрав Олексія Кириченка.

У 1954 р. були проведені святкування 300-річчя Переясловської угоди.

Єдиним здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР 12

лютого 1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.

Після XX з’їзду партії та проголошеної Хрущовим однієї з

найдраматичніших у радянській історії промов, розпочався процес

десталінізації, реабілітації незаконно осуджених. Економічні реформи

Хрущова хоч і суперечливі, сприяли піднесенню життєвого рівня людей.

У 60-70 роках у Радянському Союзі політику уряду стала відкрито

критикувати дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які

вимагали ширших громадських, релігій них прав.

Спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію,

зокрема серед інтелегенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-

х років сприяла молодій генерації, так званим шістдесятникам. Їх

репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч,

микола Вінграновський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло

Осадчий.

Згодом на зміну цій генерації прийшди Ігор Калинець, Василь Стус,

Василь Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших,

довелося боротися проти офіційної дискримінаційної політики щодо

української культури у національного питання. Створюється нова форма

боротьби за національні, політичні права, яку з 60-х років визначають як

рух опору. Поряд з цим поширюється самвидавна література, організація

страйків, нелегальних політичних організацій. У серпні-вересні 1965 р.

пройшла перша велика хвиля арештів українських діячів.

Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи, які домагалися

не тільки демократичних прав, а й самостійності України. Наприкінці 50-х

років у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій:

Об’єднана Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка

(УРСС), створена 1958 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левко

Лук’яненком. Ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну

програму українського руху. У ній чітко задекларовано, що Спілка є

спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Йшлося про легальну

боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР.

У січні-травні 1972 р. проведено другу хвилю арештів в Україні,

жертвами яких стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний,

Іван Дзюба, Василь Стус.

У травні 1972 р. усунено від партійного керівництва Петра Шелеста,

якому приписали “недостатню боротьбу з українськими національними

проявами”. Першим секрктарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Серед керівних

кадрів проведено чистку, усунено близьких співробітників Шелеста.

У цей час активізовується боротьба за права людини і національні права

України. 9 листопада 1976 року створено Українську громадську групу

сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала назву Українська

Гельсінська Група (УГГ). До неї вступили Микола Руденко, Олесь бердник,

Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко. Проти УГГ комуністична

влада застосувала суворі репресії 1977-1978 рр.

В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну й

багатопланову політику русифікації.

Епоха характеризувалася застоєм у сфері економіці, політики, ідеології.

Вся величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.

Смерть Л.Брежнєва поклала початок перехідному періодові в радянському

керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу керівником партії у 1985

р. обрали М.Горбачова.

Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989

рр. і в наступний період. Створюються передумови для проголошення і

розбудови української державності.

З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в політичній

системі й ідеології в СРСР, названі демократизіцією. Найбільшого удару

тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий

роком “осені східноєвропейських держав”. Одна за одною держави Східної

Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була

зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній

і Центральній Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р.

одоного з найбільших колоніальних утворень – створеної більшовиками

імперії – СРСР.

XII. Становлення незалежної держави.

Наростання кризових явищ в економіці та соціальній сфері переконало

керівництво СРСР в необхідності заміни гасла “більше соціалізму”

лейтмотивом “більше демократії”. В оточенні М.Горбачова відбуваються

серйозні перестановки.

Створення широкого об’єднання на зразок народного фронту стає 1988 р.

першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в

активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка

(УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.

Першим серед основних принципів УГС стало проголошення “відновлення

української державності”. Важливе значення мала пропозиція внести до

Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного

конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного

суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки

українського уряду над національними громадами українців в союзних

республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне

відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення

репресованого за часів сталінського режиму населення автономної

республіки.

Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним

демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні

вибори пропонувалося вважати недійсними.

Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС

на суспільно-політичне життя республіки не був значним.

Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка неформальних громадсько-

політичних об’єднань. Серед них активно стає Українська Демократична

Спілка, пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на

чолі з Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна

частина її членів взяла курс на створення Української народно-

демократичної ліги менша частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.

Чимале зачення для українського відродження мав національкий Церковний

рух. Так, на прикінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських

землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької

Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проволив комітет захисту УГКЦ

на чолі з І.Гелем.

Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква.

У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його

лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну

Українську державу.

Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України

стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за

перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники

Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури

ім. Т.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху.

Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають ініціативні групи та

первинні осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації

гарант подальших демократичних перетворень, перспективу національного

відродження України.

8-10 вересня відбувся установчий з’їзд у Києві. На з’їзд прибуло 1009

делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. З’їзд затвердив програму

і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного

й гуманного суспільства, відродження української нації, національних

традицій народу.

Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у

серйозну політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого

національного руху, альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до

парламенту в березні 1990 р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх

Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали

про те, що тепер його головною метою є створення незалежної демократичної

України.

Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в

умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до

того, що 3 квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного

суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.

Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було

вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для

запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили

про себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники

демократичних партій і організацій утворили у республіканському

парламенті опозиційну структуру – народну Раду на чолі з академіком І.

Юхновським , до складу якої ввійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку

проекту “Декларації про державний суверенітет України.” Цей надзвичайної

ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.

Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і

неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і

незмінність кордонів, право народу України на володіння , користування і

розпорядження національним багатством , самостійного створення банкової ,

цінової, фінансової, митної і податкової систем.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні

з “новим” союзним договором.

В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна

Рада УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким

чином, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня

церемонії підписання Союзного договору.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула

надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія

прийняла історичний “Акт про незалежність України”.

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанову про

департизацію державних органів, установ та організацій про власність

компартії України та КПРС на території України, а також Указ про

припинення діяльності КПУ.

2 вересня 1991р. був прийнятий Закон України “Про правонаступництво

України”. Наголошувалось, що з моменту проголошення незалежності України

найвищим органом влади є Верховна Рада України в існуючому депутатському

складі. Україна підтвердила зобов’язання за міжнародними договорами,

укладеними до 24 серпня 1991р.

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991р. рішення Верховної Ради

дісттало схвалення – понад 90% голосуючих дали стверджувальну відповідь на

питання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”.Це

була рішуча перемога демократичних сил.

Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. На

найвищий пост Української держави претендувало 6 кандитатів: В. Гриньов,

Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За

більшістю голосів – 61.59 % перемогу отримав Л. Кравчук.

У грудні 1991р. на зустрічі керівників Білорусії, Росії та України в

Біловежській Пущі було прийнято рішення про створення СНД та денонсацію

договору 1922 р. 10 грудня 1991р. верховна Рада України ратифікувала Угоду

про співдружність незалежних держав (СНД).

Незалежність України почала швидко наповнюватися реальним змістом. На

договірній основі з сусідніми державами були усталені її кордони. Верховна

Рада ратифікувала основні міжнародні пакти про права людини. Вони стали

невід’ємною частиною внутрішнього законодавства України. Закон “Про

громадянство України” 8 жовтня 1991 р. в Україні встановив єдине

громадянство.

Першочерговим завданням вищої влади в Україні постало творення власної

армії, дійового інструмента захисту державної незалежності, територіальній

цілісності та суверенітету України.

Постановою Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. всі військові

формування, дислоковані на території республіки були підпорядковані вищому

органу влади – у січні 1992 р. створено Міністерство оборони України,

сформована республіканська гвардія.

Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності намагалася

створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року

запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.

В середині 1992 року Україна вийшла з рубльовоїзони. Зростання цін на

енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в

гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази.

Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорстка

дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час

приборкати інфляцію. Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень

тільки посилила економічну кризу.. У грудні 1993 року інфляція

перевищувала 90%.

Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 вересня 1993

року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994

року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року

були призначені вибори Президента.

На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року

було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано

політичним партіям. Найбільше місць отримали комуністи — 101, СПУ і СелПУ

— здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до

9 представників у Верховній Раді.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори.

На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Головна боротьба

розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у першому турі 37,68% голосів,

і Л. Кучмою — 31,25%. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л.

Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук — 45,06%. Таким чином, Леонід

Кучма став другим все-народно обраним Президентом України.

З обранням нового парламенту і Президента боротьба між законодавчою і

виконавчою владою посилюється.

За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на радикальні реформи

в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному

вдалося досягти грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін,

валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію,

роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового

обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6