Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

партій і груп з метою уконституювання українського державного організму в

складі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити Східну Галичину від зв’язку з

Польскою Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини і

Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин –

поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено

так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.

У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Наподного дому зібралася

Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні

напрямки: співпраця з австрією та утворення Української держави у межах

австрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель до

Української Народної Республіки.

У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта[23]

(проголошення конституційних законів) Української Національної Ради, на

якій затверджувалася резолюція, вироблена на передодні. На всій

етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася

Українська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієї

резолюції австрійським урядом.

До складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського

парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і

з кожної української партії по три представники.

При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під керівництвом

Є.Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К.Левицького і

комісія з утвердження української державності в Буковині на чолі з

О.Поповичем.

У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдно

свої принципи утворення Української держави. Від більшості Національної

Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію Кость Левицький. Від опозиції

виступив Семен Вітик.

На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики,

а члени Української військової організації, створеної у першій половині

1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня

1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в

австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація

створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки

збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро

Вітовський.

31 жовтня 1918 р. у великому залі Народного дому зібрався на останню

нараду український військовий комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні

були присутні ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання.

5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми,

розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцери

чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про

нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.

У Львові виникла національна українська держава, яка на основі

Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною

Республікою (ЗУНР).

Відразу після взяття влади Українська Національна Рада звернулась до

народу із Маніфестом.

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно.

Трапилося так, що головним противником відродження української державності

у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяття

влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські

військово-політичні організації.

Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуванням

керівника ПВК капітана Ч.Мончинського вже 1 листопада підняли заколот і

невздовзі розширели чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох

тижнів тривали бої за Львів.

На решті території Східної Галичини перехід влади до Української

Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили

західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла

з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська

Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон[24] про державну

самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У

той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду),

який склав присягу. До його складу увійшли: К.Левицький (президент Ради

державних секретарів і секретар скарбових справ), Л.Цегельський (внутрішні

справи); Д.Вітовський (військо); Я.Литвинович (торгівля та промисловість);

С.Голубович (судівництво); І.Куровець (суспільне здоров’я); В.Панейко

(закордонні справи).

Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність, стала фактом.

Проте фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на

переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у

надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що

суттєво впливало і на її внутрішній курс.

Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9

листопада1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави з

усіма демократичними засадами. Зразу ж після досягнення військово-

політичної стабільності передбачалося скликання парламенту, що повинен

був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі

перейшли б у власність малоземельних та безземельних селян.

Проте реалізувати програму виявилося непросто. По-перше, склад

Української Національної Ради був таким: сюди увійшла значна кількість

послів до австрійського парламенту, галицького та буковинського сеймів,

обраних ще раніше. Українське суспільство після першої світової війни

значною мірою радикалізувалося, і розклад політичних сил в Українській

Національній раді повністю відображав реальний рівень політичної

самосвідомості народу.

По-друге, просування вперед здійснювалося поступово за посередництвом

тривалих переговорів, звернень, компромісів. Досвіду державного

будівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи вже про досвід

глибоких політичних і економічних перетворень. Проте саме такий досвід був

вкрай необхідний керівництву ЗУНР у 1918-1919 рр.

По-третє, у внутрішній політиці Українська Національна Рада постійно

змушена була зважати на зовнішні чинники, зокрема на те, який відгук її

дії матимуть в уряді країн Антанти.

Четвертого січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української

Національної Ради з функціями колективного президента держави.[25] Виділ

призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.

Реорганізація Української Національної Ради та державного секретаріату

не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р.

було прийнято важливий закон “Про державну мову”. Однак земельна реформа

відкладалася далі. Селяни вимагали негайного розв’язання аграрного питання

шляхом розподілу поміщицької землі.

Кульмінаційним виявом самостійної суспільно-політичної активності

робітництва стало Дрогобицьке повстання 14 – 15 квітня 1919 р. Соціальне

нетерпіння посилювалося тяжкими матеріалбними умовами життя, фактами

корупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи старшин

Галицької армії, які ухилялися від перебування на фронті, тощо.

Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР до негайного

проведення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська

Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи.

Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правах

приватної власності.

У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий орган

ЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних

груп. Однак втілити у життя ті закони уряд ЗУНР не встиг у зв’язку з

польським наступом.

Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризувалася

незавершеністю в реалізації проголошених завдань, що стимулює соціально-

політичне розмежування в суспільстві і негативно впливало на

обороноздатність в умовах війни.

Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох

основних завдань: відносини з Наддніпрянською українською Народною

Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було

досягнення державного об’єднання, але розглядалося, по-перше, як втілення

у життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і,

по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на

українські землі.

1 грудня 1918 р. у Фастові повноважні представники Державного

секретаріату ЗУНР уклали попередній (передвступний) договір з Директорією

про державну єдність.[26] А 3 січня 1919 р. українська Національна Рада

проголосила у Станіславі Акт державного об’єднання ЗУНР і УНР.

Акт 22 січня став проявом єдності українських земель в міжнародно-

правовому і морально-політичному відношеннях. Проте фактичне об’єднання

так і не відбулося, оскільки Східна Галичина і наддніпрянщина мали свої

відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної

свідомості, історичного досвіду тощо.

У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координацію

зусиль на фронті та на міжнародній арені, дав можливість отримувати

допомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням,

військовими спеціалістами. Але у зв’язку з хитким військовим, політичним,

міжнародним становищем УНР усе це не могло мати для ЗУНР вирішального

значення.

Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені.

ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною,

Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватіканом, США, Канадою,

Бразилією. Однак головне завдання полягало у реалбному визначенні ЗУНР на

Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування

кордонів Версальської Європи, де домінували передусім інтереси

Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР

ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жарменським договором усі свої

права на Галичину передавала Раді країн Антанти.

25 червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщу

зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра.

Весною 1919 р. для уряду ЗУНР з’явилася реальна можливість радикально

змінити міжнародне і внутрішньо-політичне становище Східної Галичини та

всіх західноукраїнських земель шляхом встановлення союзу з Радянською

Україною. Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат ЗУНР

отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема,

були таками: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією УНР та відкликає

всіх галичан з її військ; прлюдно оголошує про це і про свій союз

Радянською Україною; укладає з радянським урядом угоду про Польщі та

Румунії.

Прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію ЗУНР та

вклюючення краю до складу Радянської України.

Державний суверенітет ЗУНР офіційно на радянські пропозиції не

відповів.

Відсутність у ЗУНР стабільного міжнародного становища розв’язувала руки

польським інтервентам, давала змогу їм практично без перешкод нарощувати

зусилля на фронті.

У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невздовзі емігрував

до Відня, звідки продовжував вести активну зовнішньополітичну діяльність

щодо захисту прав на самовизначення східногалицького населення.

Невздовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна Рада запропонувала

Антанті проект основ державного устрою незалежної Української Галицької

Республіки з трьома основними народностями – українською, польською та

єврейською, які мали користуватись рівними правами у громадсько-

політичному житті краю. Але зацікавленої реакції ні з боку Парижа, на

збоку Варшави не було.

14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії

всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини

Польщею, уряд ЗУНР опублікував протестанційну заяву і самоліквідувався.

Свавілля Антанти викликало гнів у краї. Львів 18 березня сколихнула 40-

тисячна демонстрація, яка засудила паризький зговір, закликавши до рішучої

боротьби за волю.

ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнографічних

землях, але забезпечити виконання цього свого законного права не мала

сили. “Довговічна розчленованвсть між чужими державами – одна з найбільших

історичних кривд українського народу – і тут відіграла свою фатальну

роль”.[27]

XI. Україна у складі СРСР.

Процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму найінтенсивніше

проходив у 1920 – 1930 рр., коли сформувалася сталінська тоталітарна

система і була відновлена, фактично, Російська імперія у вигляді СРСР,

оформленого 1922 р.

Після придушення національно-визвольних змагань Україна опинилась у

надзвичайно складному становищі. Промисловість була майже повністю

разрушена, обсяг її продукції зменшився приблизно в 9 разів. Валовий збір

пшениці становив ј довоєнного. Україна особливл постраждала від політики

“воєнного комунізму”: її багаті природні та продовольчі ресурси нещадно

єксплуатувались більшовицьким урядом. Це викликало масове незадоволення,

зокрема у селян, які піднімались на збройні повстання. Найвідомішим серед

повстанських ватажків був “батько” Махно, в армії якого перебувало понад

40 тис. осіб.

У цій ситуації Ленін на X з’їзді РКП(б) у березні 1921 р. переконав

делегатів прийняти рішення про заміну на селі продрозкладки натуральним

податком, що поклало початок так званій новій економічній політиці.

Нова економічна політика принесла полегшення народу України. Вона дала

змогу здійсніти те, чого раніше більшовицькі Ради не могли досягти силою

зброї – ліквідувати повстанський рух. Селяни припинили боротьбу з Радами.

У 1925 – 1926 р. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня.

Тоді ж було майже відновлено обсяг промислового виробництва.

НЕП викликав певні зрушення і в політичній сфері. Припинилися масові

розстріли. Була оголошена амністія колишнім повстанцям, а також членам

некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося

вільне повернення на Батьківщину.

Але диктатура більшовицької партії не тільки зберігалася, а й

зміцнювалася. Останньою легальною опозицією в республіці залишалася

Українська комуністична партія. Укапісти стояли на комуністичній

платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. У

1925 р. УКП змусили до саморозпуску, більшість її членів вступили до

КП(б)У. В Україні сотаточно встановилася монопартійна система.

Отже, лібералізація економіки не супроводжувалася демократизацією

суспільного життя, а навпаки – наростанням тенденцій. Це згодом дало змогу

Сталіну скористатися ними: ліківідувати НЕП і відродити “воєнний комунізм”

у новій формі.

У ці ж роки була скасована формальна самостійність УРСР, яка за

Конституцією 1919 р. проголошувалася незалежною державою. Щоправда, її

суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня 1920

р. було укладено союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та

УРСР,[28] за яким ці дві республіки входили в єдиний військовий та

господарський союз.

На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти

названого договору виступили укапісти та уукраїнські ліві есери. Один з

керівників УКП Михайло Авдієнко висунув вимогу повного відокремлення

України від РСФРР. Але цього не трапилося. З’їзд переважною більшістю

голосів ритифікував договір.

VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення

Союзу і входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому

було менше половини. У І Всесоюзному з’їзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли

участь чотири республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. З’їзд затвердив

“Декларацію про утворення СРСР” і “Союзний договір”.

Відразу після утворення Радянського Союзу більшовицька партія

проголосила політику “Коренізації”, яка передбачала залучення

представників коріних національностей до компартії та державного апарату,

застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті,

книжковому видавництві, пресі. Український варіант цієї політики увійшов

до історії під назвою “українізація”.

Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком українізації

можна вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі

українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” і декрет

Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому “Про

заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові

української мови” 1 серпня того ж року.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр

Шумський, а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник. Завдяки їхнім

зусиллям швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929 році в

УРСР діяло 80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів з українською

мовою навчпння.

Наприкінці 20-х років у внутрішіній політиці СРСР відбувся різкий

поворот. Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції і

вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.

Індустриалізація мала неодназначні наслідки для України. Позитивним

було те, що вона:

- з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;

- пройшов процес урбенізації;

- сформувався національний український робітничий клас і технічна

інтелігенція.

Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:

були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено село);

була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;

ліквідовано НЕП і запроводжено командно-адміністративну систему в

економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;

знищено рештки економічної самостійності України.

Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як

класу”. Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих

сільських господарів. Усього за роки колективізації в Україні

експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.

Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми

колгоспів об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в

Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже 93%

господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

У 1932 –1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у

своїй історії – штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор,

сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як

клас за опір колективізації; ослабити саме українське селянство як

соціальну базу національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі

втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн осіб. Повні

втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах

надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака

тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6