Релігійний фактор в історії Росії

Релігійний фактор в історії Росії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

Релігійний фактор в історії Росії

Виконала:

студентка 3-го курсу,

групи ІП-31, історико-

соціологічного факультету

Гнатюк Людмила Василівна

Науковий керівник:

РІВНЕ – 2004

З м і с т

стор.

Вступ

............................................................................

................................... 3

1. Церква і держава в XVII

столітті............................................................. 6

1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього

благочестя

............................................................................

................ 7

1.2. Церковна реформа

............................................................................

. 11

1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії.

Церковний

розкол......................................................................

........ 14

2. Церква в першій чверті ХХ столітті

....................................................... 17

2.1. Декрет про свободу совісті

............................................................... 18

2.2. В роки громадянської війни

............................................................ 26

2.3. Вилучення церковних цінностей

.................................................... 27

2.4. “ЖИВА ЦЕРКВА” (ОБНОВЛЕНЦІ)

............................................. 28

3. Церква в Радянському Союзі

................................................................ 30

3.1. Криза 1924-1929

років.......................................................................

30

3.2. Декларація Сергія 1927

року........................................................... 32

3.3. Церква в роки

війни.......................................................................

.. 33

3.4. Під час “Відлиги” і

“Перебудови”................................................... 36

Висновки..................................................................

...................................... 37

Література................................................................

...................................... 39

ВСТУП

Імовірно, ніхто не буде сперечатися, що релігія — це один з

найважливіших факторів людської історії. Можна, у залежності від ваших

поглядів, стверджувати, що людина без релігії не стала би людиною, можна (і

це теж існуюча точка зору) з рівною завзятістю доводити, що без неї людина

була б краще і досконаліше. Релігія — реальність людського життя, саме так

і слід її сприймати.

Роль релігії в житті конкретних людей, суспільств і держав

неоднакова. Досить порівняти двох людей: одного — який живе за законами

якої-небудь строгої й ізольованої секти, а іншого — ведучого світський

спосіб життя й абсолютно індиферентного до релігії. Так само обстоїть

справа з різними суспільствами і державами: одні живуть по суворих законах

релігії (припустимо, ісламу), інші пропонують повну волю в питаннях віри

своїм громадянам і взагалі не втручаються в релігійну сферу, а по-третє

релігія може бути під забороною. У ході історії становище з релігією в

одній і тій же країні може мінятися. Яскравий приклад того — Росія. Та й

конфесії аж ніяк не однакові в тих вимогах, що вони пред'являють до людини

у своїх правилах поведінки і кодексах моралі. Релігії можуть поєднувати

людей або роз'єднувати їх, надихати на творчу працю, на подвиги, призивати

до бездіяльності, спокою і спогляданню, сприяти поширенню книжності і

розвитку мистецтва й у той же час обмежувати які-небудь сфери культури,

накладати заборони на окремі види діяльності, науки і т.д. Роль релігії

завжди необхідно розглядати конкретно як роль даної релігії в даному

суспільстві й у визначений період. Її роль для всього суспільства, для

окремої групи людей чи для конкретної людини може бути різна.

Разом з тим можна говорити, що релігії звичайно властиво виконувати

стосовно суспільства й окремих особистостей визначені функції. Ось вони.[1]

По-перше, релігія, будучи світоглядом, тобто системою принципів,

поглядів, ідеалів і переконань, пояснює людині устрій світу, визначає його

місце в цьому світі, указує йому, у чому складається сенс життя.

По-друге (і це результат першого), релігія дає людям розраду, надію,

духовне задоволення, опору. Зовсім не випадково люди найчастіше звертаються

до релігії у важкі моменти свого життя.

По-третє, людина, маючи перед собою деякий релігійний ідеал,

внутрішньо міняється і стає здатною нести ідеї своєї релігії, затверджувати

добро і справедливість (так, як розуміє їхнє дане навчання), упокорюючись з

позбавленнями, не звертаючи уваги на тих, хто осміює чи ображає її.

(Звичайно, добрий початок можна затверджувати лише в тому випадку, якщо

ведучі людину цим шляхом релігійні авторитети самі чисті душею, моральні і

прагнуть до ідеалу).

По-четверте, релігія керує поведінкою людини через свою систему

цінностей, моральних установок і заборон. Вона може істотно впливати на

великі співтовариства і цілі держави, що живуть за законами даної релігії.

Звичайно, не варто ідеалізувати положення: приналежність до самої суворої

релігійно-моральної системи не завжди утримує людину від здійснення

непорядних дій, а суспільство від аморальності і злочинності. Ця сумна

обставина є наслідок слабості і недосконалості людської натури (чи, як

сказали б послідовники багатьох релігій, «підступ сатани» у людському

світі).

По-п'яте, релігії сприяють об'єднанню людей, допомагають складанню

націй, утворенню і зміцненню держав (наприклад, коли Русь переживала період

феодальної роздробленості, обтяжена іноземним ярмом, наших далеких предків

поєднувала не стільки національна, скільки релігійна ідея — «усі ми —

християни»). Але той же самий релігійний фактор може приводити до поділу,

розпаду держав і суспільств, коли великі маси людей починають протистояти

один одному по релігійному принципу. Напруженість і протистояння виникає і

тоді, коли з якої-небудь церкви виділяється новий напрямок (так було,

наприклад, в епоху боротьби католиків із протестантами, сплески якої

відчуваються в Європі і донині).

Серед послідовників різних релігій періодично виникають крайні течії,

члени яких вважають, що тільки вони живуть по божеських законах і правильно

сповідають свою віру. Нерідко ці люди доводять правоту жорстокими методами,

не зупиняючи перед терористичними актами. Релігійний екстремізм (від лат. -

крайній), на жаль, залишається й у XXІ в. досить розповсюдженим і

небезпечним явищем - джерелом суспільної напруженості.

По-шосте, релігія є надихаючим і фактором духовного життя, що

зберігає, суспільства. Вона зберігає суспільну культурну спадщину, часом

буквально перепиняючи дорогу всякого роду вандалам. Хоча церкву надзвичайно

невірно сприймати як музей, виставку чи концертний зал; приїжджаючи в будь-

яке місто чи в чужу країну, ви напевно одним з перших місць завітаєте в

храм, який вам з гордістю покажуть місцеві жителі.

Філософи пропонують чітко розрізняти два поняття: культура і

цивілізація, відносячи до останнього всі досягнення науки, техніки, що

розширюють можливості людини, що дають йому життєвий комфорт і визначають

сучасний спосіб життя. Цивілізація подібна могутньому знаряддю, яке можна

ужити в благо, а можна перетворити в засіб убивства: у залежності від того,

у чиїх руках воно знаходиться. Культура, як повільна, але могутня ріка, що

випливає з древнього джерела, дуже консервативна і часто вступає в конфлікт

із цивілізацією. А релігія, що складає основу і стрижень культури, — один з

головних факторів, що охороняє людину і людство від розпаду, деградації і

навіть, можливо, від моральної і фізичної загибелі — тобто всіх погроз, що

може нести із собою цивілізація.

Таким чином, релігія виконує в історії творчу культурну функцію. Її

можна проілюструвати на прикладі Русі після прийняття християнства

наприкінці IX в.

І останнє - (це зв'язано з попереднім пунктом), релігія сприяє

зміцненню і закріпленню визначених суспільних порядків, традицій і законів

життя. Тому що релігія більш консервативна, чим будь-який інший суспільний

інститут, вона в більшості випадків прагне до збереження підвалин, до

стабільності і спокою. (Хоча, безумовно, і це правило не обходиться без

винятків.) Якщо ви пам'ятаєте з нової історії, коли в Європі зароджувалося

політична течія консерватизму, у її джерел стояли діячі церкви. Релігійні

партії знаходяться, як правило, у правій охоронній частині політичного

спектра. Їхня роль в якості противаги нескінченним радикальним і часом

нерозумним перетворенням, переворотам і революціям дуже важлива. Спокій і

стабільність дуже потрібні зараз і нашій Батьківщині...

У своїй курсовій роботі, яка має назву “Релігійні фактори в історії

Росії” буде простежено хід історії двох головних, на мою думку, періодів у

становленні та розвитку взаємовідносин держави Росії та церкви, їх

суперечливі та позитивні наслідки. Головним чином мова у роботі піде про

становище та функції церкви у царській Росії ХVII століття, її реформацію,

вплив та втручання у державні справи. Наступні два століття у відносинах

Росії і церкви встановилося відносне так би мовити затишшя і знову нас

привертають події до взаємовідносин між державою та церквою після падіння

імперської Росії. Отже, я вбачаю що хід цих змін пов’язаний зі зміною у

державному устрої Росії, адже церква і держава мають надзвичайно тісний

контакт. Про реформи церкви за часів більшовиків буде описано у другому

розділі роботи. Третій розділ містить у собі взаємовідносини вже радянської

Росії з 1925 року і до часів перебудови.

Церква і держава в XVII столітті.

В міру розвитку російського самодержавства усе гостріше вставало на

порядок денний питання про пріоритет державної влади над церковною. У

період феодальної роздробленості російська церква зіграла істотну роль в

об'єднанні країни для боротьби з монголо-татарською навалою. Однак при

всьому своєму прагненні відігравати самостійну роль, російська православна

церква завжди знаходилася в залежності від державної влади. Цим вона сильно

відрізнялася від римсько-католицької церкви, що володіла повною

самостійністю в церковних справах.

Перетворення церкви зі знаряддя панування феодалів у знаряддя

панування дворянської держави дістало своє завершення в XVII столітті, коли

після смути дворянство остаточно захопило керівне становище в Московській

державі. Це торкнулося і церкви. Вона втратила значну частину свого впливу,

і навіть патріарх був змушений рахуватися з постійним контролем з боку царя

і боярської думи.

Ця зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу.

Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей

були в XVII столітті дуже значні: патріарху, митрополитам і єпископам

належало наприкінці століття близько 37000 дворів, у яких числилося близько

440000 душ тяглового населення; крім того, значні землі належали окремим

монастирям. Але, усе-таки, у порівнянні з дворянською державою, це було не

так багато. Росли торгово-промислові міста і слободи. Дворянство ревниво

стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходів проти

його росту. Московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно

до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин душі, а також

узагалі заборонялося церковним особам і установам купувати і брати в

заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила; але в 1649 р. при

складанні Укладення воно було відновлено, розширене і введене в життя як

загальнодержавний закон. Саме Соборне Укладення ухвалило: «Патріарху і

митрополитом і архієпископом і єпископом, і в монастирі ні в кого родових,

і вислужених і куплених вотчин не покупати, і в заставу не імати, і за

собою не тримати, і по душам в вічний поминок не імати деякі справи…»[2]

Укладення остаточно знищило церковну юрисдикцію стосовно церковних

людей по цивільних і кримінальних справах. Ці заходи крім їхнього

юридичного значення наносили церкві чималий матеріальний збиток,

позбавляючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит.

Ініціатива заснування патріаршества виходила від царя. Усі вони були

«обрані» соборами за вказівкою царя.

Цар втручався не тільки в адміністративні, фінансові і судові справи.

Він також видавав розпорядження про дотримання постів, служінні молебнів,

порядку в церквах. І нерідко ці укази відправлялися не архієреям, а

царським воєводам, що ревно стежили за їхнім виконанням і карали

ослушників.

Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично

належало царю, а не патріарху. Це становище в церковних колах не тільки не

вважалося ненормальним, але навіть визнавалося соборами офіційно.

Церковна реформа 50-60-х років XVII століття була викликана

прагненням зміцнити централізацію російської церкви аналогічно іншим ланкам

державного апарату.

1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього благочестя.

Стурбованість «настроями» у церковному житті зросла в другій половині

40 - початку 50-х років. Це знайшло вираження в діяльності московського

гуртка ревнителів благочестя (або «боголюбців») і у вимогах окремих

світських феодалів, учасників земського собору 1648—1649 р. У кружок

ревнителів благочестя входили як духовні, так і світські особи. Його главою

був протопіп кремлівського Благовіщенського собору і духівник царя Стефан

Вонифатьєв. У гурток входили цар Олексій Михайлович, улюбленець царя його

постельничий Ф.М. Ртищев, сестра постельничого А.М. Ртищева, архімандрит

Новоспаського монастиря Никон (пізніше - митрополит і патріарх), диякон

Благовіщенського собору Федір Іванов, провінційні ревнителі благочестя:

священики Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар, Логин і інші.

Починання кружка підтримували й інші світські і духовні особи, у числі яких

був вихователь царя боярин Б.И. Морозов.[3]

Члени кружка домагалися усунення прямих порушень богослужбового чину,

зокрема «багатоголосся», посилення «учительного» елементу за рахунок

введення проповідей, повчань і видання релігійної літератури для читання,

усунення різночитань і розбіжності в церковних чинах, підвищення морального

рівня духівництва, у тому числі і носіїв церковної влади.

У 1648 р. Никон став митрополитом новгородським і псковським. Тоді ж

Стефан Вонифатьєв домігся переведення Івана Неронова з Нижнього Новгорода в

Москву і призначення його протопопом Казанського собору, а трохи пізніше

відбулися призначення протопопами інших ревнителів благочестя: Авакума

Петрова - у Юрьєвець-Поволжський, Данила - у Кострому, Лазаря - у Романов і

Логина - у Муром. Однак ці починання не привели до бажаних результатів. У

нових протопопів, що ввели «одноголосність» і доповнили служби проповідями

і повчаннями, не виявилося послідовників серед парафіяльного духівництва.

Нетерплячий і рішучий протопіп Авакум Петров намагався підняти благочестя

священиків і віруючих Юрьєвця-Поволжського примусовими мірами, але це

скінчилося обуренням населення і побиттям протопопа.[4]

Серед членів кружка не було єдності в оцінці розбіжностей у

богословській системі і церковно-обрядовій практиці, що існували між

російською і грецькою церквами. По цьому питанню виникли дві точки зору, і

кружок розділився на дві групи.

Одну групу склали провінційні ревнителі благочестя - протопопи Іван

Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар і Логин, а також диякон

Благовіщенського собору Федір Іванов. Їхнім прихильником був спочатку і

Никон. Вони дотримувались традиційного для російського духівництва погляду,

що затвердився в XVI в. Його прихильники вважали, що відмінність чина

богослужіння й обрядів грецької церкви від росіян є показником утрати

греками справжньої православної віри, що була, на їхню думку, наслідком

завоювання Візантії турками, підпорядкування греків «безбожним»

завойовникам і зносин грецької церкви з «латинською» («єретичною») римською

церквою. Вони вважали також, що внаслідок реформи Петра Могили (київський

митрополит з 1632 по 1647 р.) справжню віру втратила й українська

церква.[5]

Другу групу склали цар Олексій Михайлович, Стефан Вонифатьєв, Ф. М.

Ртищев і інші столичні члени гуртка. Пізніше до них приєднався Никон. Вони

відмовилися (у відомій мірі - по політичним мотивам) від традиційної оцінки

грецької церкви, як ухиленої від справжньої віри. Нову її оцінку вони

виразили в «Книзі про віру», виданої в 1648 р. з ініціативи Стефана

Вонифатьєва, зокрема в положенні про те, що й у «нинішній час у неволі

турецькій християни віру православну цілу дотримують, ...так заградяться

усяка вуста глаголющих неправду ...на смиренних греків» . Ця група

ревнителів благочестя вважала за необхідне усунути розбіжності в

богословській системі і церковно-обрядовій практиці між церквами на основі

грецького зразка. Ця пропозиція одержала підтримку вузького, але

впливового кола духовних і світських осіб у Росії, у тому числі патріарха

Йосипа, і церковних ієрархів України. Не чекаючи вирішення питання про

шляхи проведення уніфікації богословської системи і церковно-обрядової

практики, що належало прийняти церковному собору, цар і інші столичні

ревнителі благочестя здійснили деякі заходи, що поклали початок виправленню

російських богослужбових книг по грецьких зразках. Так, з Києва були

запрошені в Москву учені ченці, що добре знали грецьку мову, для

виправлення книг. Приїхали в Москву в 1649 р. Єпифаній Славинецький і

Арсеній Сатановський, а в 1650 р. - Дамаскін Птицький.[6]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5