Походження людини та її поява на території України

з'являється людина сучасного фізичного типу, в походженні якої с ще багато

таємниць. І останнє — наприкінці середньокам'яної (мезолітичної) доби

людина від полювання і збиральництва почала переходити до скотарства і

землеробства.

ПЕРШІ ПАСТУХИ ТА ЗЕМЛЕРОБИ

ДОБА НЕОЛІТУ

(новий кам’яний вік)

У VI тис. до н.е. в житті стародавнього населення України відбулися

величезні зміни. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і

випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя,

будували постійні житла, гуртуючи їх у селища, померлих ховали неподалік

осель. Поряд з традиційними мисливством і рибальством існували скотарство

та землеробство. Лісостеп південного заходу та півдня України був місцем

найдавнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней, а

кози і вівці потрапили сюди з Передньої Азії, мабуть, вже прирученими.

Вважають, що орне землеробство зародилось теж у передньоазійському регіоні

в VII—VI тис. до н.е., зідти проникло в Південну та Центральну Європу, а на

початку V тис. до- н.е. з'явилося на теренах України. Цим же шляхом

поширюються і найдавніші культи та вірування землеробів, деякі основні

форми посуду та його орнаментація, а пізніше і металургія. Проте не слід

відкидати і можливості паралельного самостійного виникнення землеробства в

Україні. Землю готували під засів за допомогою загострених палиць і мотик,

сіяли просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес. Збіжжя жали крем'яними серпами, а

зерно розтирали на муку на кам'яних зернотерках. 1 хоч первісні стада і

поля були ще невеликі, людина вже була в змозі створювати запаси харчів,

щоб не залежати від наслідків полювання, могла вести більш розмірений і

сталий спосіб життя. Житла людей доби неоліту були досить різноманітні:

великі наземні споруди, напівземлянки та землянки. Найбільшим досягненням

людини неоліту стало вміння виробляти посуд. Глиняний посуд — кераміка (від

гр. "керамос" — глина) спочатку був нетривкий і грубостінний, з загостреним

або округлим дном, тому що його встромляли в грунт біля вогнища або ставили

поміж камінням. Пізніше з'являється посуд із плескатим дном, що може

свідчити про наявність житла з долівкою та столу у побуті. У великих

посудинах зберігали запаси їжі (зерно, мед, жир, молоко, ягоди), у менших

варили страву. Посуд ліпили вільноруч, без допомоги гончарного круга і

випалювали його на вогні. Часто на мокрій глині залишалися відбитки пальців

стародавніх гончарів, і вчені визначили, що ті відбитки належать в

основному жіночим рукам. Поверхня посуду вкривалася різноманітними

візерунками. Починаючи з неоліту орнаментація кераміки стає одним з

найважливіших видів прикладного мистецтва. Кожне плем'я ліпило свій посуд,

що відрізнявся від посуду інших племен формою, орнаментацією, способом

виготовлення. Ці особливості керамічного виробництва збереглися і в

наступні епохи, і тому глиняний посуд є для археолога найприкметнішою

знахідкою, що допомагає визначати культурну та етнічну приналежність,

хронологію та взаємовпливи стародавнього населення.

На півночі і північному сході України в неолітичну добу жили мисливсько-

рибальські племена, на південному заході — землеробсько-скотарські. Цс були

два світи, що різнилися між собою походженням, побутом, звичаями та

віруваннями. Культура північно-східних пізньокроманьйонських племен була

набагато примітивнішою порівняно з культурою племен Наддністрянщини,

Закарпаття та Надбужжя. Населення землеробсько-скотарської зони належало до

середземноморського антропологічного типу й було генетично пов'язане із

культурами Балкано-Дунайського регіону. В Україні виявлено понад 500

неолітичних пам'яток, а вчені виділили більше 10 неолітичних культур.

Найраніші з них знаходились на Закарпатті в басейні Тиси та у

Наддністрянщині і Надбужжі.

У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з'являються нові

культи та вірування, пов'язані з виникненням землеробства. Зокрема, існував

дуже цікавий культ черепів (очевидно, пов'язаний із культом предків), що

простежується на великих родових могильниках у дніпровському Надпоріжжі та

Надазов'ї. В одному з таких могильників — Микільському — знайдено золоту

підвіску — найдавнішу в Україні прикрасу з благородного металу. Унікальною

пам'яткою давньої культури є Кам'яна Могила — пагорб з кам'яних брил у

степу поблизу міста Мелітополя. В печерах, що були, очевидно, святилищем

одного або декількох навколишніх племен, виявлено численні зображення

тварин — биків, коней, оленів, різьблених і мальованих на камені.

ДОБА ЕНЕОЛІТУ

(мідно-кам'яний вік)

У IV—III тис. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом — міддю,

хоч знайомство з нею розпочалося вже у VII тис. до н.с. у

передньоазійському регіоні. Водночас продовжують розвиватись і

вдосконалюватись скотарство та землеробство, де використовують рало і

тяглову силу, виникають спеціалізовані ремесла. За доби енеоліту

з'являється одна з найяскравіших культур давньоевропейської історії —

трипільська.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

Була вона поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і

Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор'я, проіснувала

протягом двох тисячоліть (IV—III тис. до н.е.) і досягла високого, як на

той час, рівня розвитку. Утворилася трипільська культура на основі давніших

автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і

несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу

та Південної Європи. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу

— пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах:

найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у

Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен. Сліди

трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел, де

вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій

території трипільської культури становило щонайменше 1 млн чол. Трипільські

селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В

основному цс були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від

десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке

планування — всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними

колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька

громадських споруд-святилищ. Від майдану радіальне розходились вулиці,

обабіч яких були розташовані садиби. Житла трипільців були переважно

наземними і різними за розмірами (площею від ЗО до 150 м2). Конструкція їх

була досить складною: підлога викладалася на дерев'яному помості з глиняних

обпалених вальків і зверху замазувалась глиною. Стіни споруджувались на

дерев'яному каркасі-плетінці і теж обмазувались глиною, двосхилий дах

перекривався солом'яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали

піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередині могла бути одна,

дві або й три кімнати. В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний

вівтар-жертовник. Вівтар мав вигляд невеликого хрестоподібного в плані

глиняного підвищення, розписаного різнобарвними фарбами, де стояв культовий

посуд та глиняні жіночі фігурки. Біля печі, під стінами та на полицях-

мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Зовні стіни житла

розмальовувались вертикальними смугами червоного, жовтого та білого

кольорів. Розмальовувались карнизи вікон та дверей, стіни всередині. Житло

трипільської культури дуже нагадуе українську сільську хату минулого

століття. В такому житлі мешкала одна сім'я. На Уманщині, в середній течії

Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні

поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованих

концентричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато

будинків споруджували двоповерховими. Це були на той час найбільші в

Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких

проживало до 25 тис. людей. Археологи виявили в трипільців унікальний в

історії культури звичай — періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося

цс раз у покоління, приблизно через кожні 50 років, коли виснажувались

навколишні поля. Освоївши нові грунти і збудувавши неподалік нове

селище, люди упорядковували старе й спалювали його. Очевидно, цей звичай

був пов'язаний із якимись релігійними уявленнями та громадськими законами.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на

своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові.

Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також

садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством.

Землю обробляли кістяними і роговими мотиками — досить ефективними

знаряддями, рідше застосовували рало. Троє людей з допомогою мотик могли

обробити за годину ділянку площею 150—200 м . Збирали врожай серпами з

крем'яним лезом. Його продуктивність була лише в 1,5 раза менша, аніж

сучасного серпа. Зерно перетирали на муку на кам'яних зернотерках. До речі,

аналогічні зернотерки застосовувались в часи 3-ї династії в Єгипті (близько

3000 років до н.е.), а також в Шумері. Трипільці вирощували велику рогату

худобу, свиней, овець та кіз, мали коней. Як тяглова сила використовувались

бики — їх запрягали у візки, можливо, сани, орали ними поля. Не втратило

свого значення полювання і рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів

довжиною до двох метрів: У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.

Трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю

(ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави),

кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час

мідних речей; відомо, що трипільці користувались мідними шилами,

рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Сировина для

мідних виробів та частина самих виробів привозилась із Балкано-Карпатського

міднорудного басейну. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та

гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними

ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво. На денцях

багатьох трипільських посудин с відбитки тканин двох родів: тонкого полотна

і груботканого, очевидно, вовняного рядна.

У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня досягло

керамічне виробництво. Виготовлення посуду було вже справою фахівців, а

керамічне виробництво — спеціалізованою галуззю общинного ремесла. Посуд

випалювався у спеціальних гончарних печах. Такі печі, а також

спеціалізовані поселення гончарів, виявлені археологами у Наддністрянщині.

Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення

кераміки, вже знаючи гончарний круг (очевидно, ще не ротаційний), і

виготовляли величезну кількість різноманітного посуду витончених форм.

Посуд поділявся на кухонний, більш делікатний столовий та культовий. Це і

гігантські півтораметрові горщики для зберігання збіжжя та інших продуктів,

менші горщики, амфори, миски, вази, кухлі, антропо- та зооморфні фігурки,

амулети. Більшість такого тонкостінного, міцного, аж "дзвінкого" посуду

розписана чорною, червоною, білою мінеральними фарбами. Орнамент складний і

різноманітний, в основі його є спіралі й волюти, геометричні фігури,

зображення тварин та людей. Трипільських малярів, а це були, очевидно,

окремі майстри-спеціалісти, можна вважати основоположниками українського

народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту,

зокрема подвійні спіралі, що нагадують латинську літеру 8, спіральний

меандр довкола посудин, схематичні зображення рослин і тварин, різноманітні

хрести в колі — збереглися в українських народних вишивках, килимах,

народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Багатство

форм, якість посуду та його розпису зробили трипільську кераміку яскравим

мистецьким феноменом енеолітичної доби, засвідчили високу талановитість і

потяг до краси стародавніх жителів України. Орнаментація трипільського

посуду є ілюстрацією фольклору, космогонії та міфології перших землеробів і

скотарів. Наприклад, спіральний меандр — "безконечник" є символом

безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення небесного змія-

дракона символізували чоловіче начало, бачимо тут символи сонця, неба і

землі, рослин, тварин і людей. Орнаментальні сюжети та композиції мають

магічний зміст і пов'язані із культом родючості, що завжди відзначався

складною обрядовістю. Так само :і культом богині родючості, Великою Матір'ю

всього сущого пов'язані численні знахідки глиняних жіночих фігурок.

Виявлені у фігурках зерна пшениці підтверджують їх зв'язок із

землеробськими культами, а окрім того, такі фігурки були ще й амулетами —

оберегами домашнього вогнища і достатку. Серед сотень різноманітних жіночих

скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка

нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська Мадонна є

найкращим зображенням материнства з європейського правіку. Крім домашніх

вівтарів, трипільці мали окремі храми, що споруджувались у центрі поселень

на майдані й були родоплемінними культовими центрами. В таких храмах

відбувалися свята, пов'язані із культами природи, що вмирає і воскресає,

зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах

або поряд з ними, на майданах поселень знаходять особливі жертовні

поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі,

збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Не виключено, що ці

поховання належали жерцям. Жерці, очевидно, відігравали важливу роль у

трипільському суспільстві. Вони керували релігійним життям, вміли

вираховувати календарні строки, пов'язані із аграрними роботами, знали

цілющі властивості трав і лікували людей, зберігали давні традиції і

закони, були віщунами і провидцями. Одним словом, жерці були

"інтелігенцією" стародавнього світу, носіями особливих знань, досвіду

поколінь. Подібні жертовні, але дитячі, поховання виявлені і в житлах під

вогнищами.

Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладення (інгумації)

на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені

та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною

була кремація — спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. На

півдні, у пониззі Дністра пізньотрипільські племена "усатівської" групи

споруджували кургани зі складними кам'яними конструкціями. Вважають, що

конструкція "усатівських" курганів, структура їх насипів, ровів і кромлехів

с втіленням символіки сонця і місяця. В курганах знаходились багаті

поховання, що належали, очевидно, племінній аристократії і супроводжувались

людськими жертвоприношеннями. Серед цих поховань є поховання озброєних

чоловіків, загиблих в бою (багато потрощених черепів). Вояки мали густо

розфарбовані червоною охрою голови, обличчя й тіла (бойове розмальовування

ще за життя або ритуальна косметика). Їх тіла перед похованням щільно

обгортали в полотняні савани, і тому червона фарба й досі збереглася на

кістках. Існування такого звичаю підтверджують і трипільські антропоморфні

фігурки із розписаними фарбою головами. Вважають, що лад трипільського

суспільства, яке існувало в оточенні ворогів на степовому півдні, вже був

близьким до військової демократії: в них виникли військові загони, їх

поселення і навіть могильники були пристосовані до оборони від ворога.

Очевидно, що стосунки цієї групи трипільців із племенами степу

супроводжувались жорстокими сутичками.

Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури

належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі.

Це були невисокі, вузьколиці люди з гарно профільованими тонкими рисами

обличчя.

Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські

протоміста — їх столицями. В основі суспільного устрою трипільських племен

лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною

ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в

роди, кілька родів становили плем'я, група племен утворювала міжплемінні

об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. Найбільш самобутнього й

високого культурного рівня досягли трипільські племена, які жили на

Покутті, Наддністрянщині і Буковині — на терені, де виникла і звідки

поширилась трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберігали і

розвивали її традиційні елементи.

Трипільська хультура була провідною серед енеолітичних племен Східної

Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та

Північно-східну Україну. Трипільська культура — це виникнення на теренах

України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва,

житло-і містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді,

високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень. Наші

далекі предки вже в IV тис. до н.е. володіли культурою, яка мало в чому

поступалася раннім цивілізаціям V—IV тис. до н.е. на Стародавньому Сході.

До речі, з трипільською культурою, з проблемою її зникнення пов'язана

досить фантастична гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою, носії трипільської

культури спричинилися до виникнення пізньоенеолітичної культури Янг-Шао в

північно-західному Китаї. Справді, кераміка цієї культури — її форми,

характерний мальований спіральний орнамент, поліровані кам'яні знаряддя

знаходять найближчі аналогії лише в трипільській культурі. Привнесена

трипільцями ідея мальованого посуду і спірального орнаменту через Китай

поширилася в Індії та Японії, і навіть за океаном — в Центральній Америці.

Звичайно, щоб довести можливість існування такого трансконтинентального

шляху з України через Азію до Америки, потрібні дуже серйозні дослідження.

Якою ж є роль трипільської протоцивілізації в походженні української нації?

Очевидно, що прямими предками українського народу трипільські племена не

були — багато ш. племен і народів протягом чотирьох тисячоліть прилучилося

до нашого етногенезу. Але основи українського родоводу були закладені вже в

той час. Ймовірно, що з IV тис. до н.е. можна говорити про автохтонність

частини населснні на території України, яке незважаючи на численні етнічні

допливи та культурні зміни зберегло через тисячоліття основне — любов до

рідної землі, психологію творця і працівника, а не зайди і грабіжника.

Знаходячись на кордоні землеробського світу і кочового Степу, трипільська

культура зникла внаслідок інвазій агресивних племен, котрі прийшли з

північного заходу та сходу.

ПЛЕМЕНА ПІВНІЧНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

У другій половині та наприкінці енеолітичної доби,в III тис. до н.е.

починається переселення різних племен із Центральної та Північної Європи на

Схід. Настає край спокійному життю місцевих хліборобів — носіїв

трипільської культури. На землі сучасної України приходять племена, які

впливають на подальшу долю автохтонного населення. Спочатку примандрували

землеробсько-скотарські племена, що походили із Середнього Подунав'я,

пізніше — племена північноєвропейського походження. Ці племена розселилися

у верхів'ях Прип'яті, Західного Бугу та Дністра, але хоч і контактували з

трипільським населенням, не почували себе безпечно на чужій землі, тому

споруджували укріплені селища на підвищених, зручних для оборони місцях.

Такі поселення археологи дослідили поблизу Львова, зокрема поблизу сіл

Грибовичі та Лисиничі, у Винниках. Незабаром, знову з північного заходу,

території України досягла друга міграційна хвиля племен

північноєвропейського походження, споріднених з попередніми поселенцями.

Цей войовничий і рухливий народ зайняв Волинь і врожайне Західне Поділля,

проник у Карпати і на Буковину. Прикметною ознакою культури пришельців був

посуд особливої кулястої форми та орнаментації (через що вона і називається

культурою кулястих амфор), а також спосіб захоронення померлих у гробницях

з кам'яних плит. Поява чужих племен в самому "серці" трипільської культури

— на Поділлі й Наддністрянщині, — спричинилась до сутичок між пришельцями і

місцевим населенням, яке боронило свою землю і майно. Про войовничість

нордичних племен свідчать принесені ними бойові кам'яні сокири, маловживані

мирними землеробськими племенами. Можливо, це було перше велике військове

вторгнення на землі України, що стало однією з причин загибелі трипільської

протоцивілізації.

ПЛЕМЕНА СТЕПУ

Водночас на сході та півдні України з'явилися численні скотарські племена,

основою господарства яких було табунне тваринництво, зокрема конярство. Цей

степовий народ складався з племен, які прийшли з Поволжя і Північного

Кавказу, та людності давнього місцевого походження. Між племенами існували

етнічні та культурні відмінності, але вони вже мали однаковий поховальний

обряд — померлих захоронювали в глибоких ямах у скорченому положенні та

засипали охрою. Червоний колір охри — колір сонця, вогню та крові —

символізував життя, світло, очищення. Над похованням споруджували насип —

курган. Звичай споруджувати кургани виник у III тис. до н.е. серед

скотарських народів у степах України і Північного Кавказу і з часом

поширився по всій величезній території Євразії. Археологи, розкопуючи

кургани, виявили, що вони часто насипалися в кілька шарів, під насипом

знаходились споруджені з кам'яних плит і брил кола, майданчики, гробниці.

Племена, котрі жили в Криму, мали звичай розмальовувати стіни таких

кам'яних гробниць магічними орнаментами червоною, чорною та білою фарбами.

Це одні з найдавніших зразків монументального поліхромного розпису в

Євразії. На курганах ставилися різьблені антропоморфні кам'яні стели —

перші пам'ятники людині. Отже, курганний поховальний обряд відображав

світогляд стародавніх людей, курган був символом культу предків, священним

місцем. Глибока історична пам'ять зберегла ці уявлення в українських

народних піснях, казках і легендах, адже ще донедавна тисячі курганів, або,

як кажуть у народі, могил, були невід'ємною частиною українського пейзажу.

У другій половині III тис. до н.с. об'єднані степові племена швидко

опанували не лише степові й лісостепові простори України, але й просунулись

за Дунай на Балкани. Озброєні загони вершників (можливо, цс була перша

кіннота в світі) стали тією грізною силою, якій трипільські племена

намагалися протистояти протягом кількох століть і врешті зазнали поразки.

КУЛЬТУРА ШНУРОВОЇ КЕРАМІКИ

Останньою великою хвилею етнокультурних бур на теренах України за доби

міді була поява в Другій половині III — першій половині II тис. до н.е.

племен, що, як вважають, були частиною великої європейської спільності, ще

не роз'єднаними індоєвропейцями: прагерманцями, прабалтами і праслов'янами.

Ці племена одержали в науці загальну назву племен культури шнурової

кераміки (або культури бойових сокир), шо походить від широко вживаного

ними способу прикрашати глиняний посуд відбитками шнурка та від знахідок

великої кількості кам'яних шліфованих із просвердленими отворами сокир, що

застосовувалися як зброя. В Україні жило кілька племінних груп

"шнуровиків": на. Прикарпатті та Поділлі, на Волині, на Середній

Наддніпрянщині. Це були переважно скотарі, менше землероби, які мандрували

з одного місця на інше, споруджуючи тимчасові поселення. З великим умінням

вони виготовляли крем'яні знаряддя і зброю. Померлих ховали під могильними

насипами і ставили поруч посуд, зброю з кременю та каменю. Людність цих

племен підтримувала зв'язки через міжплемінний обмін зі спорідненими та

чужими племенами у близьких і далеких краях, в тому числі з Кавказом і

Єгиптом. Щодо походження і подальшої долі племен культур шнурової кераміки

на Україні існує кілька гіпотез. Одні вчені вважають, що формування їх

відбулося на території Східної Європи при сильних впливах Степу і що

культура племен шнурової кераміки стала основою розвитку багатьох культур в

Україні у наступні епохи. Інші дослідники бачать центр зародження шнурових

культур у Середній, Західній чи Північній Європі і вважають, що перебування

їх на теренах України мало тимчасовий, завойовницький і колонізаційний

характер. Так чи інакше, але, напевно, вони були індоєвропейцями і в

їхньому історичному розвитку знаходяться корені багатьох європейських

народів.

* * *

Доба неоліту та енеоліту ознаменована у світовій історії культурним

вибухом. Людина приручила тварин, освоїла землеробство, гончарство,

ткацтво, навчилась будувати міста. Розвинулась торгівля, яка об'єднувала

далекі краї й різні культури. З'явилися нові культи та вірування, ймовірно,

пов'язані з магією родючості та ідеєю безсмертя Природи. Людина зійшла на

перший щабель цивілізації. Цей період має величезне значення в прадавній

історії України. Тут зародилась і розвинулась одна з найбільших

землеробських культур Європи — трипільська, яка стала одним із джерел

формування автохтонного населення в Україні впродовж наступних епох. У III

тис. до н.е. територія України стає місцем зіткнення трьох великих етнічних

масивів: племен, які прийшли з Північно-Західної Європи, євразійських

племен Степу та місцевої трипільської культури. Внаслідок цих вторгнень

остання припинила своє існування. Це було першим проявом тієї особливості

прадавньої історії України, коли культури не встигали досягти найвищого

рівня свого розвитку, оскільки постійно зазнавали нових, часто бурхливих

етнокультурних змін. Однією з причин цьому є географічне положення України

— "великого шляху" з Азії в Європу і навпаки. Ї нарешті, дуже можливо, що

терени України були місцем формування та розвитку стародавніх

індоєвропейців.

БРОНЗОВА ДОБА.

ПОЧАТКИ ПРАСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу років

(від II до І тис. до н.е.) і дістав назву бронзової доби від нового

матеріалу — бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю.

Бронза — це перший штучно створений людиною сплав, який має великі

переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення, отже,

виплавляти бронзу можна було в примітивних печах і на відкритих вогнищах.

Ці властивості металу дали змогу вдосконалити і розширити виробництво і

асортимент знарядь та їх якість. Праця стародавніх металургів була складною

і вимагала спеціальних знань та досвіду. З'являються окремі майстри-

ливарники і бронзоливарні майстерні. Археологи знаходять сліди великих

майстерень, де бронзоливарним виробництвом займалися цілі роди, а то й

селища. Найраніше бронзою почали користуватися в Південному Ірані та

Месопотамії в IV тис. до н.е., протягом III тис. — в Малій Азії та

Середземномор'ї, а в II тис. до н.е. бронза поширилась у Європі. На теренах

України перші бронзові вироби з'явились на початку II тис. до н.е. і

походили з Балкан і Кавказу, де на той час існували потужні металургійні

центри, звідти ж походила і сировина — мідна руда. Місцеве бронзоливарнс

виробництво виникло за доби середньої та пізньої бронзи (XV—IX ст, до

н.е.). У цей час існувало кілька металургійних осередків: на Закарпатті та

Прикарпатті, у Північному Причорномор'ї. Проте, витіснивши з ужитку мідні

знаряддя, бронза не замінила повністю кам'яних і крем'яних виробів. Якраз

за доби бронзи техніка виготовлення кам'яних знарядь досягає найвищого

рівня розвитку. Люди продовжують широко користуватись цим доступним,

дешевим і простим в обробці матеріалом. У північній частині України,

зокрема на Західній Волині, виявлено стародавні копальні дуже якісного

кременю, а неподалік — сліди майстерень, де цей кремінь обробляли.

Перехід до доби металів мав велике значення в історії людства. Згадаймо, що

за доби бронзи в II тис. до н.е. досягли свого розквіту давні Вавілон,

Єгипет і Егейський світ. Терени сучасної України, хоча й були віддалені від

центрів цих "класичних" цивілізацій, але також переживали інтенсивний

розвиток. Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою цього

часу. Вдосконалювалось землеробство і скотарство, розвивалось ремесло.

Збільшувалась кількість населення, великі племена розпадались, менші

об'єднувались, заселяли нові землі, завойовуючи або мирно співіснуючи із

давнішими поселенцями. Утворюються нові етнічні спільноти, які стали

основою більшості сучасних великих європейських та азійських націй.

Племена і народи, які жили в II тис. до н.е. на землях України, зналися між

собою та сусідами із заходу, півдня чи сходу, з якими часто були

споріднені. Вивчаючи залишені цими людьми сліди — поселення, поховання,

скарби, вчені дійшли висновку, що на території теперішньої України за доби

бронзи існували три "світи" — три етнічно-культурні зони, що відрізнялись

походженням населення, господарством, віруванням — цс Полісся, Степ та

Лісостеп.

У північно-східній частині України та на Поліссі жили нащадки давніх

місцевих ще мезолітичних палеоєвропейських племен, а також племена, які

належали до південної групи величезного праугро-фінського етнічного масиву.

Культурний розвиток у цих лісистих краях відбувався повільніше, вони

зазнали менше культурних та етнічних впливів.

У степах від Дону і до Дунаю жили кочові та напівкочові племена, їхнє

походження пов'язують із індоєвропейськими енеолітичними місцевими

племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі східних степів та

Кавказу. З цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий

інде-іранський етнос, до якого належали арійці та іранські племена, скіфи

та сармати. З цими народами в різні часи пов'язані важливі, часто

вирішальні події не лише української, а й світової історії. І нарешті, на

правобережній лісостеповій частині України — в Наддністрянщині, на Волині

та Поділлі — жили індоєвропейські племена з давніми традиціями

землеробської культури, предки праслов'ян.

ПРАСЛОВ'ЯНИ. РАННІЙ ПЕРІОД ПРАСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Землі, відмежовані Сяном на заході й Дніпром на сході, Прип'яттю на півночі

та Карпатами на півдні, мають виняткове значення у давній історії України.

Лінгвістичні та археологічні дослідження стверджують, що якраз тут

знаходилась прабатьківщина слов'ян. Як же формувався праслов'янський етнос,

де знаходились джерела його культури?

До середини II тис. до н.е. завершилось пересування й розселення більшості

індоєвропейських племен. Настав час спокійніших і стабільніших стосунків,

почали складатися нові етнічні спільноти. Приблизно з XVI ст. до н.е., саме

в часи розквіту бронзової доби, землі, розташовані на північ від Карпат,

були заселені спорідненими між собою племенами, яких, на думку багатьох

учених. уже можна вважати праслов'янами, — предками східних та західних

слов'ян. Їх походження пов'язують із консолідацією частини племен, які ще

на початку II тис. до н.е. відділилися від великого індоєвропейського

масиву. Праслов'яни розмовляли однією або кількома близькими мовами, їхня

матеріальна культура і вірування мали багато спільних рис. Але новоутворена

спільнота, яку археологи назвали тщинецько-комарівською культурою, не була

однорідною. Займаючи великий простір між ріками Одером і Дніпром, Прип'яттю

і Карпатами, вона увібрала в себе різні етнічні та культурні елементи інших

індоєвропейських та неіндоєвропейських племен. Так, у північній та північно-

східній частинах ареалу свого поширення, в басейнах Прип'яті, Верхнього

Дніпра і Десни праслов'яни контактували з прабалтами і праугро-фінами. На

півдні, на Західному Поділлі, Придністров'ї та Покутті була сильна

взаємодія з прафракійцями, праіллірійцями та індоіранцями. Частина цих

племен, влившись в основний праслов'янський масив, була асимільована

останніми, але надала своєрідного забарвлення окремим районам величезної

праслов'янської спільноти. Історію праслов'ян можна умовно поділити на два

періоди: ранній та пізній.

Ранній період праслов'янської історії був часом первісної консолідації

протослов'янських, в основному індоєвропейських племен. Цей доволі

спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень період праслов'янської

історії тривав приблизно 500 років і займав усю другу половину II тис. до

н.е. (з XVI по Х ст. до н.е.). Його археологічними відповідниками в Україні

були тщинецька, комарівська та білогрудівська культури.

ВИСНОВОК

Тема “Походження людини та її поява на території сучасної України”, на

мій погляд, дуже цікава і необхідна не тільки при вивченні курсу “Історії

України”, а й для розуміння еволюції людини та суспільства в історичному

процесі. Взагалі терени України з найдавніших часів були місцем, де

сходились різні племена і народи, тут пролягала межа між двома світами:

світом осілих землеробських культур, що заклали основи європейської

цивілізації, та степовим азійським світом. Тут зародилась і розвинулась

одна з найбільших землеробських культур Європи — трипільська, яка стала

одним із джерел формування автохтонного населення в Україні впродовж

наступних епох. І нарешті, дуже можливо, що терени України були місцем

формування та розвитку стародавніх індоєвропейців. Україна багата на

історичні пам’ятки, прикладом є унікальна пам'ятка давньої культури

Кам'яна Могила .

Останні дослідження вчених привели до висновку в необхідності перегляду

деяких ранніх етапів історії як праісторії Русі-України, так і початку та

розвитку людської цивілізації.Цікава в цьому плані нова історична

концепція відомого українського археолога-історика Юрія Шилова , яка

відображена в його курсі лекцій «Праісторія Русі 7 тис. до н.е. – 1 тис.

н.е.».Дуже цікаво , що на території України, на його думку, у 6 200 р. до

н.е. була створена перша в світі країна Аратта ( пізніше відома як

трипільська археологічна культура).Таким чином , на його думку, уся світова

цивілізація почалась в Аратті, тобто на території сучасної України.

Список літератури

1) “Історія України” Ю.Зайцев та інші.-Львів, 1996 р;.

2) “Історія України” Б.Лановик, Київ, 1999 р.

3) “Про старі часи на Україні”М. Грушевський, Київ, 1991р.

4) “Початок цивілізації”(“Праісторія Русі”)Ю.Шилов, Москва, 1999 р.

5) “Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю”В.Баран, Київ,1972р,

6) БСЭ , Дарвинизм стр. 550-551, Москва, 1972г.

7) БМЭ, Антропогенез, Москва, 1975 г.

Страницы: 1, 2