Основные этапы создания государства на Украине

українського елементу з великоруським з перевагою великорущіни.

Нарешті вона відкрила західно – європейським впливом доступ в

глибокий мірі й нейтралізувала однобічність впливів візантійських. Як пише

визначний історик, науковець Д. Дорошенко – “ця держава перейнявши

культурно національні традиції Київської Русі свою політичну й соціальну

революцію розвивала як сильним впливом тих відносин які існували в середній

Європі. Хоч Роман і провадив жорстку боротьбу з боярам, але зломити їх

політичного значення та їх економічної сили не міг. Політичні завірюхи

першої половини ХІІІ віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому

Данилові, на верху його успіхів раз - у - раз доводилося рахуватися з

боярською олігархією.” Не дурно літописець в одному місці каже, “галицькі

бояри називали Данила князем а насправжки сами в своїх руках держали всю

землю. Дояре навіть завоювали собі право роздавати землі і Данилові разом з

Васильком довелося боротися з ними за право роздавати виробку учасників з

сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою

аристократією яка прийняла в свої ряди декого з дрібних збіднілих князів

які ставали на службу до галицьких князів і звалися “служебники князями””.

Бояри як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія Болеслава

Тройдиновича але й обох останніх князів з дому Данила – Льва ІІ та Андрія,

щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, яку

уже було згадувано, вели землеволодіння, котре приносило значні доходи

сільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагачення

служили й виші адміністративні посади, зв’язані з одержанням прибутків з

доходів з землі, так звані “кормління”. Головною робочою силою по

маєтностях були люди не вільні, раби, або на-пів вільні, які не мали права

вільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися під польським

впливом кметами. Вони поділилися на данників, які платили дань князям або

боярину і на службових, які були зобов’язані на користь земельних власників

різними службовими повинностями. В середині ХІV ст. Перехід Галичини під

польську владу потягнув з 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.

В той час як на заходів виростав і скріплявся новий осередок

українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись

об’єднати принаймні Західно - Українські землі й Правобережжя - на сході,

над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й

народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих

чинників.

Татарський погром, плинув на зміну політичних відносин на цілім сході

Європи. На землях великоруських, що об’єднувалися головним чином біля

Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на

всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах

соціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так

глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона

завершили політичний занепад. Наддніпрянщини з її осередком Київщини. Цей

осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався

остаточний розрив із північною Суздальською Руссю: розірвалися зв’язки

династичні, політичні, економічні, й культурні. Історичні шляхи народів

українського й руського розходяться.

Коли вже говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну

– Русь, перш за все постає питання – на скільки справді ця країна повела до

запустіння наддніпрянської України й до зв’язаних із цим запустінням

пізніших змін в складі самого населення? В російській історіографії

установився був погляд, ніби по татарській приклад, Ключевський так просто

й каже: “запустіння наддніпрянської Русі, почавшись у ХІІ віці, було

довершено татарським погромом 1240 року. З цього часу старі обласні цієї

Русі, колись там густо залюднені, на довгі часи обертають в пустинно з

мізерними останками прежнього населення”. В залежності від такого погляду

повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі

Наддніпрянщини Українців з Підкарпаття. Польська історіографія, особливо з

ХІХ ст., також піддержувала цій погляд, щоб довести засмуги польського

елементу в ділі колонізації “руської пустині” й завершення на ній

культурного життя.

Вже історія Г – В держави ХІІІ ст. тісно в’яжеться з новим політ – їм

чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світу.

Цим чинником була Литва. Ще в ХІІ ст. супроти систем руських

князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і

мало важливим сусідом.

В ХІІІ ж столітті вона об’єднується в другу державу, здобуває чим раз

більше значення, а з початком ХІV ст. виступає вже в ролі “збирача розбитих

білоруських і українських земель”, як пише Д. Дорошенко. В житті народів з

цього часу і аж до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючи роль, а з

білорусами вона тісно зв’язана й до сьогодні. Все те примушує звернути

докладнішу увагу в нашім загальні огляді на литовський елемент і на

сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть

була державною й українського народу, була тогоспільною будовою, де досить

мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський український і

білоруський.

Українські землі (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля та Волинь) у

складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського у 60-70

роках ХVІ ст. – 1569 рік.

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ВКЛ) трактують до

кінця ХV ст. федерацією окремих земель під верховенством великого князя

Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а з 1501 р.

–парламентська шляхетська республіка. Зважаючи, що ВКЛ у ХІV – ХVІ ст.

успадкувало традиції Київської Русі (державні, культурні, правничі) та те,

що слов’яни (Західна і Південно-Західна Русь) становили основний

демографічний потенціал країни, окремі сучасні дослідники поділяють оцінки

представників дожовтневої української історіографії В. Антонович, М.

Грушевського, про ВКЛ як литовсько-руську державу.

Українські землі що до 1471 року мали широку автономію продовжували

використовувати Руське право – “Руську Правду”. З кінця ХV ст. з’явилося

писання литовське право, яке виросло і розвинулося на групі староруського

права, та його судової практики. Литовський статут у редакціях 1529, 1566,

1588 рр. – кодекс законів ВКЛ що визначив конституційні положення

державного устрою, містив зводи цивільного, карного та сімейного права.

Крип’якевич І.П. вважає що два століття прожиті у ВКЛ мали позитивне

значення для формування українського народу та його державності.

М. Грушевський наголошував, що Київський період перейшов не у

Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, потім в литовсько-

польський ХІV-ХV ст.

М. Брайкевич трактує друге Українське королівство втіленням

невмирущого потягу українського народу до державності ліквідація якої у

1471 р. висловила неодноразові виступи української знаті, спрямовані на

відродження української державності у складі ВКЛ.

ІІ. (4). В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішого

з’єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство

під свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, що

були невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, як

мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо буде

укладена тісніша унія з Полькою. Таким чином у самому Великому князівстві.

Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани Литовських

самостійників. В обороні державної незалежності Великого князівства

виступала вже тільки невелика група литовських і українських попів.

Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин,

то перебачали поширення впливів католицької церкви.

Король і великий князь Жигмонт Август під натиском поляків скликав

1569р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовські князівство мало бути

сполучене з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільним

сеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація і

судівництво.

Як пише М. Гришевський в своїй праці “Історія Русі”: “Котрі землі

переходили під Польшу, заводили там поляки польські порядки: спочатку в

Галичині, потім – на Поділлі, а тепер і по всій Україні. А були ті порядки

для українських людей простих – дуже добрі, деякі гірші, ніж були в

державі”.

Одним з важливіших наслідків Люблінської України, для українського

народу було те, що Українські землі ті, що належали перед тим до Литви

(Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до

Польщі (Галичина, з Холмщиного), знайшлися тепер разом в одній державі і,

не вважаючи на певні різниці в політичному й соціальному устрою, змогли

знову тісніше зблизити і впливати взаємно, перш за все на полі духовної

культури. Ослаблений матеріально, український елемент західноукраїнських

областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на

моральну й матеріальну піддержку східноукраїнських областей, за дуже

короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-

національний рух, який повів до загальнонаціонального відродження

українського народу.

“Український, а навіть литовський (поки литовські кати не почали

заводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати й за своєю

власною державою, та нічого, робити: тепер усім рядним поляки, а українці

не мали ні в чім голосу.

Поляки були католики, а мали то собі за обов’язок, щоб свою

католицьку віру ширити, а інші віри тіснити, аби люди на католицьку віру

переходили; так учили їх духовні, і так їх королі та пани старались робити.

Українці ж були православними, і для того у всім мали прикрості і не було

їм ходу ні в чім”.

Вже в кінці ХVІІ століття нові форми політичні й соціально-

економічного укладу життя, які стали закріплятись на східноукраїнських

землях після Люблінської унії, починають викликати до себе опозицію з боку

глибоких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоро

переходить в одверті конфлікти, які згодом ускладнюються ще й через питання

релігій. В цих конфліктах українського населення з новим режимом козаччина

відіграла провідну роль. Тут ми підходимо до одного з основних питань нової

української історіх,до козацько-польської боротьби, що займає дуже значне

місце. Нема нічого дивного, що обидві сторони мають неоднакові погляди на

причини й навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох суспільних,

споріднених і близько історичною долею народів. Не залишилося безпосередньо

й третя сторона – російська, для якої утиски над українським народом, а

особливо над православною вірою в старій польській Речі Посполітої, служили

немов історичним оправданням тих утисків, яких зазнавала польська

народність у Росії після упадку Речі Посполитої й невдалих польських

повстань.

Запорізька Січ, в середині ХVІ ст. – середину ХVІІ ст. була козацькою

демократичною республікою. Українська державність, що існувала у вигляді

широкої автономії у складі Великого князівства Литовського (до кінця ХV

ст.) не була знищена: вона перейшла в інші соціальні підвалини.

Козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливих

умов українського життя ХV і ХVІ століть на степовім пограниччі в

суспільстві з татарським Кримом. Процес її зародження й формування був

довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були мало помітні й не

піддавалися за фіксуванню тим більш, що саме життя козаччини проходило в

глухих степових просторах, Делано від культурних осередків. Це привело, до

того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як

сформований військовий клас, то на питання. Як вона повстала й звідки

взялася, ніхто не умів дати ясної й точної відповіді. А тим часом інтерес

до повстання козаччини, до її походження, виник в початку ХVІІ віку, коли

ще не раніш. Польські й чужоземні писемними, стаючи перед фактом існування

оригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої вони піде не могли

знайти, пробували по свойому пояснити звідки взялися козаки й хто вони

такі. Від них не відставали й самі козацькі літописці. В дусі понять свого

часу й ті, й другі старались пояснити назву та походження козаків, від

якогось імені, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-Литовський

Хроміст другої половини ХVІ віку Матвій Стрийкивський виводив козаків од

якогось стародавнього ватажка “Козака”, що мовляв, щасливо боровся з

татарами. Польський історик ХVІІ ст. Павло Плацький і Веспасіли Коховський

виводили назву козаків від слова “Коза”, бо вони були такі ж прудкі,

проворні, як, кози. Григорій Грабянський козацький літописець початку ХVІІІ

ст. виводив козаків від хозар, а другий козацький літописець Петро

Симоновський, з другої половини ХVІІІ ст. вичитавши у одного римського

географа, що на Кавказі була область Гірканія, вважав її за батьківщину

козаків, бо hircus по латині означає козел, от же звідти, і пішли козаки.

Були й інші, не лише фантастичні теорії походження козаків.

Дехто з старих письменників наприклад, польський історик ХVІ ст.

Мартін Бєльський, французький інженер Боплан (автор відомого “Опису

України” 1940р.) і наш козацький літописець Самійло Величко з початку ХVІІІ

віку вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч тож, як і Величко,

називали його сарматами або козаками.

П. Куліш у своїм “Першім періоді козацтва аж до ворогування з

шляхами” (1868р.), а потім і в “Исторяй возсоеднанія Руси” (1873р.),

говорячи про походження козаччини, підкреслював про козаччина була

продуктом степового життя. Козаки були волками-добичниками: вони складали

ватаги й рушали в степ під проводом обібраних ними: отаманів і там

промишляли полюванням і риболовством, а потім здобували в городах продукти

свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добре

пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони

здобичниками татарськими. Козацька верства складалася з різних елементів

українського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці ХV

віку. Пограничні старости використовували козаків для своїх завдань,

охорони пограничних областей від татар.

Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем,

викликаним суспільством українського народу з кочовим хижацьким степом.

Вона була навженної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим

розбишацьким населенням степу.

Але хоч козаччина має певні сталогії до різних явищ українського

життя попередніх століть, її неможна безпосередньо від них виводити, як

окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією,

козаччина почала формуватись лиш в ХVІ столітті й остаточно приймає певні

вироблені форми лише на порозі ХVІ та ХVІІ століть. Справді короткий огляд

умовин, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це стал показують

документи, впевні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які й

були загальною прийняті в українській науці.

Степові здобичники – воїни дістали ім’я козаків. Ця назва турецького

походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в

ХІV ст. у поливицькому словнику і в актах кримських і тайських колоній, а

йшло 1490р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що

ходили в степи для здобичи і боротьби з татарами. “Їздили в козацтво”,

“козакували” означало промишляти в степах. Унія козаків спершу не означала

якогось стажу чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами

Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перший фортифікації

поклав тут князь Дмитро Вишневський, волинський магнат, що для боротьби з

татарами зібрав кілька сот козацьких охотників. Він побудував невеликий

замок на острові маній Хортиці і тут двічі оборонявся від татар (1557р.)

Вишневецький уклав широкі плани боротьби з турками і татарами за допомогою

Литви та Московщини і організували похід на Крим. Але пізніше втрутився в

молдавські справи, попав у турецький полон і в 1563р. був покараний смертю

в Константинополі.

Дальнішу організацію Запорозького Війська проводили вже народні

ватажки, мало відомі з імен і дія. Військовий центр, Січ, переходив з

острова на острів, врешті і осів на Микитиному Розі, в Базавлука. Це був

замок на зразок інших українських замків, обведений валами і палісадами, з

балтами і стрілемцями, укриплений артілерією. Запорожці жили на Січі у

простих куренях або промишляли по угодах, татарських переправах, зимовищах.

Під кінець ХVІ ст. жило вже тут кілька тисяч людей.

Упродовж дальшого часу на Запоріжжі зорганізувався окремий

військовий і соціальний устрій. Доступ на Січ мав кожний, хто тут бажав

поселитися: “З віків за пороги вільно кожному приїхати і виїхати хоч би як

він називався”. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні

студенти чи бурлаки, шляхта, навіть панове з визначених родів. Одні

приходили для здобичи і степового господарювання, інші – для боротьби з

татарами і лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища,

щоб затерти своє походження і минуле. Молоді хлопці проходили час проби як

джури і досвідчених войовників, хто до війська не підходив, того з Січі

відсилали.

Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами і мали ті самі

права.

Запорізька Січі на думку М. Брайчевського, бере на себе функцію носія

української державності і створює козацьку республіку з послідовним

демократичним устроєм. (обрання на загально-козацькій раді гетьмана і

старшини).

Особливістю суспільного устрою запоріжців була відсутність

кріпосництва, рівність всіх членів козацької громади. Загальна козацька

рада (коло) виконувала функцію законодавчого органу. Виконавча влада – коли

в собі найомного отамана та старшини. На початку ХVІ-ХVІІ ст. Запорізька

січ намагалася поширити свій суверенітет на інші українські землі і

виступала альтернативно державними структурами Речі Посполитої.

Новий період української історії, період творення державної,

розпочало повстання 1648р.

Що час нової Української Держави назрівав, це було політично ще від

кінця ХVІ ст., як тільки козаччина почала виявляти сильніший розвиток. Вже

Наливайко виступив із проектом створення окремої козацької території між

Дністром та Болем, а одночасно Верешинський, польський єпископ у Києві, з

проходженням українець із Холмщини, радив зорганізувати козаччину на

Лівобережжі, під проводом одного з князів. Ці плани зреалізувала Запорізька

Січ, що створила свою владу на широких степових просторах і звідки

проводила самостійну політику, входячи у зв’язки з різними державами.

Існування козацької “держави в державі” визнавав польський уряд, який

Страницы: 1, 2, 3