История Украины

проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади,

розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку:

країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два

програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони

про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики

ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її

колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта.

Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було

енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже

складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та

Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати

Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За

безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний

інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення

лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду

українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин

стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами

Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики.

Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до

розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли

на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на

встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними

європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про

посольства 1 місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918

р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та

окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12

країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на

відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації,

вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці,

фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників

зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних

справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д.

Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну,

самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не

користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських

сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави

світу замість реальної допомоги українській справі, як правило,

обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-

власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України,

більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські

партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців.

Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася

орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це

підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і

С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували

опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і

революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія.

14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний

орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри.

Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський

залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося,

гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки,

і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську

грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері

підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи.

Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не

забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах

протягом семи з половиною місяців 1918 р.

42. Директорія Української народної республіки (грудень 1918 - листопад

1920).

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної

Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26

грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника

УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької

землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала

Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян,

робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним.

Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити

поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення

України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на

півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія.

Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати

Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної

лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана,

— поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба

з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати

протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як

«витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права

участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та

капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже

близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти.

Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на

чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків.

Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д.

Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували

в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського

визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою,

більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в

контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії

на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких

військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони

від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще

перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд

Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли

місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби

заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над

економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували

наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський.

Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не

отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не

змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до

роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з

генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та

Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на

південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською

Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р.

радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за

нею — дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З

денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися

на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася.

Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це

уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були

нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між

радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами.

Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво

УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня

частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та

Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і

перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри

встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.).

Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями.

До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без

«дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з

приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України

визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що

то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли

Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала

в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне

Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький

договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі

антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили

право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з

найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську

державу.

43. Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала

розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в

якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння

Російської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських

діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська

Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського

парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію

про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-

Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх

західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила

військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р.

вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини

говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота

влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була

створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в

Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав

військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність

Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські

підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися

бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ

на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний

секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про

державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської

імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної

Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є.

Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20

листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових

ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування

вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до

Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада

1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з

Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували

Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові

проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення

українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За

умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий

район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська

Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень

уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919

р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські

війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає

президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено

керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє

значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна

перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було

відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було

об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу.

Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові

договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про

злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській

площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася

цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім

громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак,

залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його

не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається

важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна

опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі

Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ

залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з

Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої

відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала

чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних

українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі

політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не

знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР

намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у

сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство

Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В.

Панейко, М. Лозинський.

44. Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси,

пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням

українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя

тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо

плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за

збереження української державності. Багато з того, що було зроблено

Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського,

Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії

України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження

національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення

національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали

бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та

журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української

культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення

«Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою

навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх

число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських

підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ

2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та

зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було

створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді

було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі

відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка

професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві.

Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв

книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано

також український театр, вживалися заходи для заснування українських

музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і

громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи

було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник

один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для

зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади

П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено

на Державний український університет, а Педагогічну академію — на

Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів

українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український

університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав

працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У

листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська

Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці —

Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським

урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19