История Украины

На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові,

Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало

українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків.

Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники

інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях —

«Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з

українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції,

проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно

переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та

Одеському університетах запроваджується курс української літератури.

З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити

в Лубнах з ініціативи В. Шемета.

Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло

повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував

повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі

більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади

організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити

боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р.

в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх

очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати

Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про

себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з

підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис.

робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева

поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених.

Жорстоко придушувались і селянські виступи.

У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли

участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня

1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим

громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з

законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три

основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із

надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що

маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати

боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином

партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В.

Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував

будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це

були переважно представники партій та організацій крайньо правої

орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися

досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі,

на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська,

Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент

найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

У цей період відчутно активізується український національний рух.

Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють

просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на

своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну

робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра.

Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-

демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та

ін.

Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві

партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори.

Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в

Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з

Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский

вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України,

українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з

думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша

Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907

р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше,

Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47

депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи».

Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й

Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему

державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-

га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До

виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України

позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська

фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі.

Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і на Західну

Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому

регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К.

Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків,

активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк

сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як

економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти

на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до

парламенту.

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж

була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії

набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час

революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі

українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова

до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская

старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила

чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний

край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24

україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових

видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше

за редакцією В.Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.

38. Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна.

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного

суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який

диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш

негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері.

Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації,

мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли

політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося

викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та

клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля

спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за

широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні

організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в

1908 р.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований

у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві

православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську

кампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніх

справ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступили

демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема

В. Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої

верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може

стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б

динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став

голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну

реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні

проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією

метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9

листопада 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. В

Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване

подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її

не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з

подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в

розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до

якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над

ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала

общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала

можливості застосування передових методів господарювання. В політичному

плані община, на думку ініціаторів реформи, була формою зрівнялівки, що

вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя для соціального

невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство усіх

регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України,

де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після столипінської реформи у

спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрної

реформи, не тільки проголошували, а й значною мірою гарантували право

селянина на власну землю. Зокрема, селяни могли брати кредити в Селянському

поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення

агрикультури, реорганізація місцевого самоуправління, запровадження

загальної початкової освіти та інші заходи.

Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована

протягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під час

відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом.

Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і

ліворадикального гатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що

стосується України, то тут реформа П. Столипіна мала чи не найбільший

успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств.

Кількість українських селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в

індивідуальну власність, була найбільшою в імперії.

В Україні, як і загалом в Росії, аграрна реформа викликала вороже ставлення

з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та

соціалістів, котрі вважали, що реформа призведе до ліквідації сільського

пролетаріату. Лише окремі землевласники (Харитоненко, Терещенко, Чикаленко,

Журавський) поставилися до неї прихильно. До цього слід додати й те, що у

проведенні реформи уряд припустився значних помилок, найсерйознішою з яких

були надто високі ціни, які мали сплачувати селяни за поміщицькі землі. Це

активізувало процес соціального розмежування на селі, що в свою чергу

посилювало позиції ліворадикальних, промарксистських партій та угруповань.

Активну допомогу селянам надавали земства: будували елеватори,

організовували збут збіжжя за кордон, для незаможних селян влаштовували

кустарні промисли. Чималу підтримку селу надавали кооперативні заклади,

підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських

банків по всій імперії за 20 років зросли з 300 мли крб. до 2 млрд.

Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було 900,

на Поділлі — 600 споживчих товариств. Розгортанню цього руху сприяла

активна діяльність В. Доманицького, В. Садовського та ін. Виходив

спеціальний часопис — «Наша кооперація».

Складовою частиною аграрної реформи було також заохочення переселень на

вільні землі в Сибіру й на Далекому Сході. Найбільше число переселенців в

імперії дали саме українські губернії. Всього з України під час проведення

реформи переселилися близько 1 млн осіб. Проте в організації цього руху

виявилося чимало серйозних вад. Не знайшовши відповідних умов для життя,

майже чверть переселенців вимушені були повертатися назад. Чимало селян

ішли в міста, на заводи й фабрики. За рахунок цього ринок праці значно

зріс, а робоча сила стала дешевою.

Починаючи з 1910 р. економіка імперії вступає в період зростання. В Україні

з 1910 по 1913 р. видобуток вугілля підвищився в півтора, залізної руди — у

два рази. Ще більше зростає частка України в загальноросійському

промисловому виробництві — до 25%.

Як зазначалося, після поразки революції 1905— 1907 рр. український

визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська

радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка».

Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії,

зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного

політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними

діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є.

Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм

завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й

церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага

приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш

реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про

українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання

української мови в судах. У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у

своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте

консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді

ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено

заснувати школи з національною мовою викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд

заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю

протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній

Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це

справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи

на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло

на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український

національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила

Перша світова війна.

39. Україна в першій світовій війні

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим

досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього

конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли

участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12

млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних

держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для

Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих

Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією,

Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато

в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє

місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини,

Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель».

Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні

плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати

свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в

якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість

західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у

Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю

радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду

очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових

підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових

стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших

ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були

членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О.

Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз

визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував

політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української

держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для

всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї

мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-

Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної

Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське

командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською

адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян»,

унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань

українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим

завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра

тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі

українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося

обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у

школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала

лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту

Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко

сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації

вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту»

було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М.

Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і

засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до

революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного

фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі

діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С.

Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19