Декабристы на Украине

їх місце посаджений майор Трухін і два жандармських офіцери. Вони були

звільнені лише другого дня після виходу полка з Василькова.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола на площі Василькова вишикувалися 5

повсталих рот Чернігівського піхотного полка. Унтер-офіцери І. Лазикін та

І. Корчагін урочисто винесли на площу полкові прапори в супроводі взводу

гренадерів під командуванням офіцерів І. І. Сухінова та В. М. Петіна.

Солдати вітали їх криком «ура!».

Командир повстанців звернувся до солдатів з полум'яним закликом стати

в ряди борців за свободу. Саме тут понад 800 солдатів і кілька офіцерів

Чернігівського піхотного полку дали клятву не складати зброї, поки Росія не

буде визволена від тиранства і неволі.

Ніч з ЗО на 31 грудня офіцери й солдати Чернігівського піхотного полка

готувалися до походу, оголошеного у вечірньому наказі С. І. Муравйова-

Апостола. Унтер-офіцери й солдати чистили гвинтівки, готували запас бойових

патронів, ретельно перевіряли амуніцію, несли караульну службу. Настрій у

всіх був піднесений.

Квартира С. І. Муравйова-Апостола перетворилася в штаб повстання. Там

розроблявся бойовий план дій Чернігівського піхотного полка. В розвідку до

Києва штаб послав прапорщика О. Є. Мозалевського в супроводі унтер-офіцера

і трьох солдатів, щоб з'ясувати обстановку і поширити там агітаційні

документи". Офіцери розглянули три можливі напрямки походу: на Київ, Білу

Церкву і Житомир, щоб підняти на боротьбу інші військові частини. Не маючи

зв'язку з ними, С. І. Мурав-.іов-Апостол обрав напрямок на Брусилів, звідки

можна було б, залежно від обстановки, податися на Житомир або Київ.

За кілька днів до повстання С. І. Муравйов-Апостол відвідав Київ і

зустрівся з обер-квартирмейстером 2-ї армії полковником К. П.

Ренненкампфом, якому запропонував взяти участь в повстанні. Подібні

пропозиції було зроблено також квартирмейстерським офіцерам, що перебували

при штабі 4-го корпусу. Офіцери вагалися і не приймали пропозицію С. І.

Муравйова-Апостола, який обіцяв їм знову приїхати через п'ять днів.

Розвідка Муравйова-Апостола і Мозалевського свідчила про те, яку велику

увагу повстанці приділяли Києву як стратегічному центрові.

С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін напередодні повстання

склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму повстання

— «Православний катехізис» і відозву. Вони використали релігійну форму

викладу ідей, цитатами зі святого письма доводили справедливість і

законність збройного повалення самодержавства, скасування кріпосного

рабства та встановлення демократичного ладу в Росії.

Для більшої дохідливості «Православний катехізис» С. І. Муравйов-

Апостол побудував у формі запитань і відповідей. В документі обстоюється

необхідність свободи російського народу, бо «без свободи немає щастя». На

запитання: «Чому російський народ і російське воїнство нещасні?» дано

відповідь: «Тому що царі відібрали у них свободу». Документ, наскрізь

пройнятий анти-царським і антисамодержавним змістом, рішуче підривав

царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпаків. Царі поступають

«всупереч божій волі», коли «тиранять» народ. Тому царям люди не повинні

коритися. Що ж «святий закон» наказує робити «російському народові і

воїнству?» Відповідь дається цілком категорична: «розкаятися за тривале

раболіпство» і ополчитися «проти тиранства»

Автор «Православного катехізису» вказував солдатам форму і мету

боротьби: «взяти зброю і сміливо йти» за тими, хто їх закликає, скинути

«неправду і нечестя тиранства», встановити правління, де «немає царів», бо

вони «гнобителі народу». Відтак «присяга царям» оголошувалася незаконною,

бо «царі вимагають примусової присяги народові для пагуби». Солдатам

пропонувалось:

«Для визволення страждальних своїх сімей і своєї батьківщини...

ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії».

Рукою М. П. Бестужева-Рюміна було написано текст відозви, в якій

повідомлялось про смерть «тирана» — Олександра І. Відозва оголошувала

повалення самодержавства, що пригноблювало російський народ, скинення пут

рабства і свободу Росії, прагнення без міжусобного розбрату встановити

«народне правління». «Російське воїнство прагне встановити народне

правління... Не буде вчинено ніяких злочинів. — Отже, хай наш благочестивий

народ перебуває в мирі і спокої..., чекає й сподівається на найскоріше

здійснення нашої святої справи»

Відозва до народу не переписувалась і збереглася лише в одному

примірнику.

31 грудня об 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на

площі готовий до походу: в повному озброєнні і спорядженні.

В цей час до Василькова прибув прапорщик І. І. Муравйов-Апостол,

посланець Північного товариства. Це посилило ентузіазм і віру солдатів у

справедливість задуманої справи. Поразка повстання у Петербурзі не зломила

мужності й рішучості офіцерів і солдатів.

Офіцерам Чернігівського піхотного полку посланець заявив: «Мій приїзд

до вас в урочисту хвилину... примусив мене забути про минуле. Може ваша

справа вдасться, але якщо я помилявся в своїх сподіваннях, то не переживу

невдачі і клянусь честю впасти мертвим на фатальному місці». Ці слова

зворушили присутніх, а поручик О. Д. Кузьмін рішуче заявив: «Клянусь, що

мене живого не візьмуть! Я давно сказав: «Свобода або смерть!». І молоді

патріоти, сповнені надій і революційного запалу, дотримали своєї клятви.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола було прочитано перед строєм

Чернігівського піхотного полку революційний документ, що закликав солдатів

до збройної боротьби, — «Православний катехізис». Цей документ вперше

похитнув віру солдатів у непорушність особи царя і кріпосницького ладу,

засвітив у їх свідомості вогник боротьби за свободу. С. І. Муравйов-Апостол

закликав солдатів зброєю відстоювати свої права.

Чернігівський піхотний полк, окрилений надією на успіх справи, рушив у

похід з вигуками «ура!». Жителі Василькова, проводжаючи повсталих воїнів,

зичили їм успіху, і ця підтримка підбадьорювала офіцеоів і солдатів.

Надвечір того ж дня полк вступив до Мотовилівки, де наступного дня

повстанці отримали поповнення — мушкетерську роту під командуванням

підпоручика А. А. Бистрицького. Тепер повстанців налічувалося близько 1000

чоловік, їх очолювали 19 офіцерів.

Посилаючи 31 грудня в м. Бишев загін з 20 солдатів на чолі з офіцером

для підготовки квартир для Чернігівського піхотного полка, С. І. Муравйов-

Апостол сподівався приєднати до повстання кременчуцький піхотний полк, штаб-

квартира якого знаходилась в м. Брусилові, куди пролягав і маршрут походу

повстанців. Залишивши чотирьох солдатів-квартир'єрів у Бишеві, цей загін 1

січня 1826 р. рушив на розшуки полка. 2 січня київський судовий чиновник

при допомозі двох унтер-офіцерів Кременчуцького піхотного полка заарештував

черніпв-ців-квартир'єрів.

В Мотовилівці повсталий полк 1 січня відпочивав. Сердечно зустрічали

селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися

про солдатів, вбачаючи в них своїх захисників і визволителів ш. Так було в

усіх селах, де проходив полк. Головнокомандуючий 1-ю армією Ф. В. Сакен 12

січня 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що

нібито населення йому «віддане» і не мало зв'язків з повстанцями.

Офіцери — учасники таємного товариства і основна маса солдатів

проявили справжню відданість революції. Але кілька офіцерів, втягнутих у

повстання, ганебно втекли з повсталого полка, справивши гнітюче враження на

солдатів своєю зрадою. Тоді С. І. Муравйов-Апостол звернувся до солдатів з

палким закликом мужньо триматися й залишатися відданими справі боротьби за

свободу. Промова повернула солдатам упевненість і довір'я до офіцерів, що

залишилися з ними.

С. І. Муравйов-Апостол не дочекався повернення з Києва розвідки

прапорщика О. Є. Мозалевського. Повстанців спіткала прикра невдача: усі п

ять розвідників, які розповсюджували у Києві примірники «Православного

катехізиса», при поверненні в полк були арештовані властями в с.

Петропавлівській Борщагівці за 12 верст від Києва.

Вранці 2 січня 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід.

Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, С. І. Муравйов-Апостол змінив

маршрут, повернувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті і не

було артилеріїП. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, з

яким налагоджено зв'язок через офіцера Ф. Ф. Вадковського. Останній

приїжджав до Василькова і обіцяв від імені своїх товаришів підтримку. О 4-й

годині дня повстанці вступили в село Пологи за 15 верст від Білої Церкви.

Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-й Єгерський полк

царське командування відправило з Білої Церкви в невідомому напрямку. В

Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

Вдень 3 січня повсталий полк з Пологів рушив у напрямку Ковалівки і

Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев і Брусилів на

Житомир. Реальність здійснення цього плану була незначна, бо дорогоцінний

час втрачено і царське військове командування вжило заходів, щоб відвернути

ненадійні військові частини від зустрічі з повстанцями.

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігівського піхотного

полка, генерал-майор Ф. К. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін з

чотирьох ескадронів кавалерії Маріупольського і принца Оранського

гусарських полків з двома гарматами 5-ї кінно-артилерійської роти на

висотах між селами Ковалівкою і Усти-мівкою.

Коли колона повсталого полка з'явилася на відкритому засніженому полі,

Ф. К. Гейсмар наказав кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а

ескадронам риссю йти на зближення з повстанцями, щоб не допустити їх до

лісу і розташованих поблизу сіл.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, С. І. Муравйов-

Апостол наказав солдатам зарядити рушниці, а офіцерам — построїти полк в

каре і швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не

стріляли, розраховуючи на те, що їм вдасться перетягти на свій бік послані

проти них війська. Але вони помилилися.

Коли чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар

наказав розстрілювати їх картечним вогнем. Однак при перших гарматних

пострілах повстанці трималися стійко і не втрачали бойового порядку. Але

після 7—8 пострілів гармат вони не витримали й почали розбігатися. Тяжко

поранений в голову С. І. Муравйов-Апостол з прапором в руках намагався

зібрати повстанців, але охоплені панікою солдати зламали бойовий порядок і

відновити його офіцери вже не змогли. Розгром повсталого полку довершила

кавалерійська атака.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями проти своїх. Але ганебний

приклад подав генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М. О.

Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, які, не витримавши атаки, припинили

опір. І. І. Муравйов-Апостол, усвідомивши другу поразку повстання, не

витримав і тут же застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний

полк втратив 6 солдатів убитими і 22 пораненими.

Каральний загін захопив у полон 5 офіцерів і 859 солдатів та унтер-

офіцерів Чернігівського піхотного полку, яких спочатку доставлено в

Триліси, а звідти 4 січня — в Білу Церкву під посиленою вартою. Поранений в

бою О. Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя самогубством — пострілом з

пістолета. Три офіцери і шість солдатів було поховано в братській могилі

поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі і на Україні тотожні:

декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їх

інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність

самодержавству; збройні повстання відбувалися без урахування елементарних

принципів, що повинні забезпечити перемогу.

В Росії середини 20-х років XIX ст. революційна ситуація ще не

склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в

Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день

повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не

вистачало народу». Боротьба декабристів не спиралася на масовий

антифеодальний рух пригнобленого селянства, з яким дворянські революціонери

не мали зв'язку.

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й

кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск

революціонерів, переважили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ,

вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася

залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського

руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих

заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві.

Головною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця

з її похмурими казематами.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств

призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І.

Татіщевим. Членами комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант

О. І. Чернишов, директор поштового департаменту О. М. Голіцину; начальник

Головного штабу генерал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського

корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти

Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М.

Потапов. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти,

запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було

чекати від них справедливості й законності щодо революціонерів-декабристів?

Звичайно, ні.

«Перед судом історії, — писав декабрист О. В. По-джіо, — Микола

стоятиме не один, а стоятимуть і всі ці державні чини, що були присутні при

вступі його на трон».

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому

доповідали про зізнання кожного декабриста. Слідство велося жорстоко, з

уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зізнання.

Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет

представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення

на кожного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського

судилища.

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного

кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже

почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного

кримінального суду призначено М. М. Спе-ранського (декабристи висували його

кандидатом у Тимчасове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до

суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного

товариства. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише

виконати його волю.

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і

унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і

медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм намагався посіяти в

суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого

ладу в майбутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання

декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління

борців визвольного руху в Росії.

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили

проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою

дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав

високу оцінку й сприяв розвиткові визвольного руху в Росії. Варто вказати

на найголовніші моменти цього досвіду:

o Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході

соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії —

ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права, що сприяло

б розвиткові капіталізму й нових суспільних відносин.

o Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби

гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що

вносило елементи організованості й цілеспрямованості у початковий

період визвольного руху.

o Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в

інтересах всього народу.

o Проголошення вперше в історії Росії лозунга республіки, переваги

якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після

тривалих дискусій і суперечок.

o Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої

частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської

армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.

o Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови,

а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її

до рук обраних народних представників.

o Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в нерівній боротьбі

проти старого ладу.

o Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних

факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками

наступним поколінням борців визвольного руху:

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у

суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти

поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції.

Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний на той час

клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти владу, а й здійснити

прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише

формувалась і не була спроможною підтримати дворянських революціонерів.

Дворянські революціонери, керуючи політничним рухом, не змогли

подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою

неписьменності, царистськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх

кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, підготувати з них

свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.

ирієнтація декабристів лише на військове повстання — хибна тактика, що

не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця

тактика існувала й відповідала умовам того часу.

Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії

ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу

династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу

«верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в середовище панівного

класу — поміщиків і царизму.

Наявність в ідеології й тактиці дворянських революціонерів істотної

долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства

як привілейованої касти, спричинилася до нерішучості, схильності до

компромісів, пасивності перших борців за свободу.

Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони

заради інтересів народу, зокрема селянства, знехтували власними привілеями

й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення

долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс,

породжений умовами кріпосної епохи. Загальну думку про ставлення

дворянських революціонерів до народних мас висловив О. В. Поджіо: «Народ

знемагав у рабстві, в невігластві, і ми ухилялися від нього; уникали цього

вибуху... Військові поселення, варварське обходження поміщиків та

притаманне всім самоуправство з селянами, — які були б для нас сили; — але

ми їх обминули, щоб не ввергати суспільство в неминучі розрухи...». О. О.

Бестужев-Марлінський також відверто визнавав: «Ми найбільше боялися

народної революції; бо вона не може не бути кровопролитною і тривалою...»

Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже

напевне знаючи наперед чи відчуваючи приреченість своєї благородної справи

на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством відбувся й

означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією

героїчною сутичкою революціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике

полум'я російської революції.

Важко переоцінити значення десятирічної діяльності таємних товариств

дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства.

Грім гармат на Петровській площі в Петербурзі та на засніжених полях

України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали

піонерами. О. І. Герцен через 25 років після цих подій проникливе писав:

«Мовчанню, німій бездіяльності було покладено край; з висоти своєї шибениці

ці люди збудили душу в нового покоління;

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви

опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні

декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового

покоління борців за свободу.

Литература.

1. Сергиенко Г. Я. Декабристы и их революционные традиции на Украине

(на укр. языке) – К.: «Наукова думка», 1976.

2. Семенова А.В. Временное революционное правительство в планах

декабристов. -М.: Мысль, !982.-206с.

Страницы: 1, 2, 3