Державне регулювання ринкової економіки

малі. Федеральний подоходний податок і податок на спадщину є прикладами

такого прогресивного перерозподільного оподаткування.

По-друге, оскільки низькі податкові ставки не можуть допомогти тим,

хто зовсім не має доходів, в останні десятиліття держава створила систему

трансфертних платежів, або грошових виплат населенню. Такі трансферти

включають допомогу престарілим, сліпим немічним, батькам з неповнолітніми

дітьми, а також страхування безробітних. Ця система трансфертних платежів

створює “мережу безпеки” для захисту нещасливців від нестатків. І, нарешті,

держава інколи субсидіює споживання груп з малим доходом, надаючи

продовольчі талони, безплатну медичну допомогу ідешеве житло.

Через економічне зростання і програми соціальної допомоги, які

встановлюють мінімальний життєвий рівень,багато значних і очевидних

недоліків капіталізму ХІХ ст, були ліквідовані у

ХХ ст. Проте відносна бідність вказує на труднощі розв’язання цієї

проблеми. Внаслідок змін у складі сімей за останні роки масштаби бідності

зросли.

Що можуть внести економісти в дебати про справедливість? Економіка як

наука не може відповісти на такі нормативні питання, яку величину

конкурентно визначеного доходу треба передати бідним сім’ям.Це політичне

питання, яке повинно розв’язуватися на виборчих дільницях.

Економісти можуть аналізувати втрати чи вигоди від різних систем

перерозподілу. Економісти витратили багато часу, аналізуючи, чи спричинюють

соціальні програми, соціальні втрати, коли люди працюють менше або купують

наркотики, а не їжу. Економісти вивчали, чи є надання бідним грошей, а не

товарів, ефективним засобом зменшення бідності. Економіка як наука не може

відповісти на питання, який рівень бідності прийнятий і справедливий. Проте

вона може допомогти розробити ефективніші програми для збільшення доходів

бідних.

Макроекономічне зростання і стабільність.

Окрім забезпечення ефективності і справедливості, держава також

виеонує макроекономічну функцію підтримання економічного зростання та

стабільності економіки.

Від свого початку капіталізм терпів від періодичних приступів

інфляції (зростання цін) і депресії (високого безробіття). Іноді, як під

час Великої депресії у 30-ті роки, нестатки і труднощі тривали ціле

десятиліття, бо уряди ще не знали, як оживити економіку.

Сьогодні, завдяки інтелектуальному внеску Джона Майнарда Кейнса і

цого послідовників, ми знаємо, яяяяяк контролювати найгірші прояви ділового

циклу. Ми тепер розуміємо, як уряд може впливати на обсяг виробницива,

зайнятість та інфляцію, обережно застосовуючи монетарну і фіскальну

політику. Фіскальна політика держави, як уже зазначалося, це право

оподатковувати і право витрачати. Монетарна політика встановлює пропозицію

грошей, впливаючи, таким чином, на процентні ставки та пропозиції, та інші

чутливі до процента видатки. За допомогою цих двох головних інструментів

макроекономічної політики держава може впливати на розмір сукупних

видатків, темпи зростання і обсяг національного виробництва, рівні

зайнятосі та безробіття, на рівні цін і темпи інфляції в економіці.

Уряди індустріально розвинених країн успішно застосовували уроки

кейнсіанської революції протягом останнього півстоліття. Численні монетарні

і фіскаліні заходи прискорили економічний розвиток країн з ринковою

економікою, засвідчивши безпрецедентне зростання після другої світової

війни. Проте, зіткнувшись з економічними труднощами у 70-ті роки. – високою

інфляцією і зростаючим безробіттям та уповільненням темпів зростання

продуктивності праці – дехто висловлював скептичні завваження щодо

здатності монетарної і фіскальної політики стабілізувати економіку. Два

завдання перебувають у фокусі довгострокової макроекономічної політики:

швидке економічне зростання і висока продуктивність рпаці. Економічне

зростання визначає зростання національного обсягу виробництва, а

продуктивність праці впливає на обсяг виробництва на одиницю ресурсів, або

ефективність застосування ресурсів.

У 70-ті роки уряди розробили макроекономічну політику, щоб

забезпечити довгострокові завдання економічного зростання і підвищення

продуктивності праці. Фіскальні заходи були розроблені, щоб збільшити

зацікавленість у виробництві. Розміри податків було зменшено в більшості

розвинених країн, зростання програм державних податків уповільнилося. Уряди

цих країн тривожилися впливами своїх фіскальних заходів на заощадження,

інвестиції та іновації. Наприкінці 80-х і на початку 90-х років Сполучені

Штати намагались зменшити дефіцит державного бюджету, щоб збільшити розмір

національних інвестицій і прискорити економічне зростання. Водночас

монетарна політика стала більш активною в управлінні короткостроковими

коливаннями в обсязі виробництва, рівні безробіття і темпах інфляції.

Результатом поєднання орієнтованих на зростання фіскальних і активних

монетарних заходів стало найтриваліше в історії США в мирний період

економічне піднесення з 1982 по 1990 рр.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне

зростання, включчають фіскальні заходи разом з монетарними заходами. З

формуванням макроекономіки як науки у 30-ті роки уряд успішно справляються

з найважчими проявами інфляції та безробіття.

В усіх передових країнах панує змішана економіка, в яких ринок

визначає більшість індивідуальних цін і кількість товарів. Водночас уряд

управляє економікою через програми оподаткування, видаткиі регулювання

грошового обігу.

Обидві половини – ринок і уряд – важливі для здорового функціонування

економіки. Управляти сучасною економікою, вилучивши одну зних,- це

пробувати аплодувати однією рукою.

Історія становлення державного

Економічного регулювання.

Державні структури України мають вивчити нагромаджений протягом

століть арсенал форм і методів державного регулювання економіки. Історія

становлення державного економічного регулювання – невід’ємна складова

історії економічної політики. Епоха традиційного господарювання, яка

характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади не

залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя.

Загальнодержавне втручання в економіку яскраво заявило про себе лише за

часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов

в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно

впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію

праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої

залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з

ціого питання став ремісничий регламент Людовіка ІХ 1229р. у Франції.

Згодом широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно

формувала нову структуру ранньопідприємницької промисловості і торгівлі.

Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась

значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська

функція зводилась до ролі “нічного вартівника” економічної системи.

Швидке усуспільнення, концентрація і централізація виробництва в кінці

ХІХ – початку ХХ століття зумовили докорінну зміну економічної ролі

держави, господарські функції різко зросли. З того часу держава – активний

учасник суспільного процесу відтворення благ. У більшості цівілізованих

країн світу, незалежно від їх політичної орієнтації, вона взяла на себе

функції забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, інших систем

комунікацій, освіти і охорони здорв’я, захисту навколишнього середовища,

пенсійного забезпечення, соціальної та ринкової інфраструктури, соціальної

справедливості, оборони.

Держава контролює проведення структурних макроекономічних змін,

створює умови для розвитку науки і техніки, економіки окремих регіонів.

Вона забезпечує грошовий обіг, валютне і митне регулювання, проводить

позичкову і податкову політику.

В арсеналі державного регулювання є як прямі, так і побіжні методи

впливу на виробничі і соціальні процеси, співвідношення між якими час від

часу змінюється, відбиваючи різні тенденції розвитку сучасного

господарського життя.

Об’єктивна необхідність державнаго регулювання економіки.

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо

встановлювала “загальні правила гри”,тобто систему нормативних актів, що

регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі таких інститутів, як

комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових органах

розглядалися не тільки кримінальні справи, але й майнові господарські

конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала

чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і спорядження у приватних

компаній.В ряді країн державі належали залізниці і так звані “казенні”

заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку 20 століття

була гранично обмежена, народне господарство залишалося майже винятковою

сферою приватного бізнесу.

Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в

Німеччині, а потим і в країнах Антанти країна стала активно втручатися в

господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення

воєнної перемоги.Зазначені заходи, однак, мали надзвичайний,воєнно-

мобілізаційний характер,а тому із закінченням війни державне втручання у

господарське життя зійшло нанівець, все повернулося “на круги своя”.

До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про

те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що

механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між

сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід

економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного

капіталу й ліквідації нерентабельних підпріємств.Звідси робиться висновок

про небажаність і навіть шкоду державного втручання в економічне життя

Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років докорінно суперечили

зазначеній теорії.Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання

не справляється з своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з

кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання

економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933 р.

командою З.В.Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий “новий

курс”.Теорія державного регулювання ринкової економіки була, як відомо,

створена Дж. М Кейнсом і його послідовниками.Кейнс зробив висновок про те,

що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня

зайнятості немжливі без активної участі держави, яка має не тільки

стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й

здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного

платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати соціальні

допомоги безробітним, людям похилого віку та іншим непрацездатним членам

суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти

західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий

механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання

економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний

тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній

ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання,

запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета

цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій

економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і

максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і

продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним

рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної

команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”.Неокейнсіанці 50х – 60х років

(А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували висновок про те,

що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові,

перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного

господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення

найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на

світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання

соціального миру і, в кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі

високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання

ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі

домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у

розвинутих країнах Заходу і Сходу.

Cтруктура механізму регулювання.

Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного

господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов

учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за

допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного

вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно

рамками немонополізованого сектора економіки,в якому налічується понад 95%

усіх підприємств(у США їх близько 15.5млн), на яких виробляється приблизно

405 ВНП,зайнята більша частинва найманих робітників.

До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного

господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге,

корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична)

планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ,

маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку),

формують його. Тому виробництво товарів концернами орієнтується на відомий

ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її

кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі

попередніх домовленостей між виробниками та споживачами надходить близько

70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні

об'єднання.

По-третє, державне регулювання найповніше здійснюється у наданні

державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що

означає гарантований попит на неї. Так Федеральний уряд США розташовує

щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях промисловості. Виконанням

таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної робочої сили. У США закупівля

державою товарів і послуг військового та невійськового призначення

становить близько 8 %. У країнах «Спільного ринку» на початку 90-х років на

закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму

має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм

ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомірність, а остання

частково поширюється і на немонополізований сектор економіки. Так. окремі

деталі для виробництва автомобілів могутньої автомобільної корпорації

«Дженерал моторз» постачають близько 40 тис. дрібних і середніх підприємств-

постачальників, а частка закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії

досягає 48 %. Це означає, що ці підприємства немонополізованого сектора

економіки втягнуті в орбіту монополістичної планомірності.

Найбільш важливою ланкою останньої є приватномонополістичне планування

у межах гігантських ТНК. Ядро їх діяльності — внутріфірмові операції. У

середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по

внутріфірмових каналах ТНК (американських і зарубіжних ).

Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і

встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне

регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення

циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування

(капіталістична планомірність), що має довготривалий характер, прагне

цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну

структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі. Для

досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1)

пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою

прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2)

непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних,

фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання

податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає

в тому, -що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у цілому.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як

бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на

платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та

податками (при недостатньому попиті збільшуються державні

капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні

витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як

правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При

кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують

кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом

боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики

доходів», що передбачає контроль над зростанням заробітної плати та цін.

Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між

монополіями та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та

ін. З приходом до влади у США колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий

орган, який здійснює контроль над заробітною платою та цінами, був

ліквідований. В основному аналогічні заходи були вжиті й у ФРН,

Великобританії та інших країнах. З середини 70-х років почастішали

економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції

трудящих. За таких умов цей конт-роль став обтяжливим для монополій.

Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені

непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насампе-ред кредитно-

грошова політика. Певну роль відіграла податкова реформа 1981—1983 рр. За

цих умов була трохи послаблена роль капіталістичного програмування

економіки, яке є формою її регулювання при капіталізмі. Найбільшого

розвитку воно набуло у 50—80-ті роки у Франції та Голландії. Так у Франції

розробляються п'ятирічні плани, які мають систему показників обсягів

виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та

торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої

сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава прагнула

підтримати конкретними фінансовими програмами, планами структурної

Страницы: 1, 2, 3