Бідність в України

особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні

(принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш

відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому,

згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше,

проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським

інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші

співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини

існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму

середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й

бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких

умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є

основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники

цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на

початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами

доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого

опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених

людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи

трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий

інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно)

впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером

соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння

особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на

соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з

реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за

оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика

й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Багатий і бідний вважають себе… бідними. Серед різноманітних форм

бідності надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за

само ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із

маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна

бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню

економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до

само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність

до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у

власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті

скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на

больові точки.

Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках

Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний

моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна

українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного

моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченими Інституту

соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали себе бідними (1994

року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті самі

опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної

зарплати й межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.

|[pic] | |

Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення

країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей

вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні,

приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за

стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з

більшістю населення Ефіопії.

Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне,

скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати

матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну,

визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром,

ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні

сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована

модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті

встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до

прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід

кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання

продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття,

обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності

становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від

вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх

сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини (табл. 2). Причому

використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують

можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

|[pic] | |

Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно,

дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони

купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути

належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє

життя?

Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так

званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної

фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану

роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між

рівнем освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує

ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й

заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних

доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть

середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в

сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо

перевищують натуральні.

|[pic] | |

Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі

мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується

попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й

підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого

людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості

самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто досить

освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі

повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис.

домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних

родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес

знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага

оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових

доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999

роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та

продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні

спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих

отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а

не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати

заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд.

грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26%

усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх

зайнятих).

При оцінці рівня бідності в макроекономічному зрізі простежується

тенденція стійкого і вельми істотного зниження реального середньорічного

доходу українців (рис.1). Як свідчать матеріали ПРООН (з посиланням на дані

Світового Банку), величина реального ВВП України на душу населення,

перерахована по паритету купівельної спроможності, впродовж 10 років

трансформації скоротилася майже удвічі (Україна. Національний звіт з

людського розвитку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвитку ООН.

- Київ, 2002. - З. 99.).

На підставі цих даних можна стверджувати, що в 1990-1998 рр. Україна

рік від року ставала бідніше, і це пояснюється в першу чергу низькою

ефективністю трансформації економічної системи, недосконалістю діючої

моделі економічного розвитку і відсутністю необхідних соціальних реформ.

Деяке зростання середнє душового доходу спостерігається, тільки починаючи з

1999 р., коли українська економіка вступила у фазу відновлення. Проте в

даний час Україна продовжує залишатися однією з бідних країн з перехідною

економікою, за підсумками 2000 р. маючи в 1,5-2 рази менше середнє душового

доходу в порівнянні з ними

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику середнє

душового доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу

населення), показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться

тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська,

Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі

адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість

західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька)

відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх

накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної

активності цих регіонів.

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво і

споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються

її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання,

зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори

соціального розвитку як:

. відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;

. рівень достатності живлення;

. ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних

побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина

сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат

домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних,

середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат.

Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини

населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути

віднесена до групи середньо доходних.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, в 2001

році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо

доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що

проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні

витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх

сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче

середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту

частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не

перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в Україні слід рахувати таку соціальну категорію

населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної

середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника

1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в

1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої

знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати

таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний

захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України.

- ДО., 2002. - С.17. ).

Оцінюючи бідність населення по критерію достатності живлення, доцільно

привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств

України. Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100

Ккал в добу з розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня

живлення) в 2000 році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш

потребуючих громадян споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично

балансуючи на межі виживання.

Використовуючи такий критерій бідності, як ступінь відсутності

можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів,

потрібно відзначити, що в 2000 р. згідно опитам, 92,7% всіх українських

сімей не мали нагоди придбати холодильник, 90,0% -- не могли дозволити собі

купити пральну машину, а доходів 86,6% сімей не вистачало на покупку

недорогого телевізора.

Згідно даним про самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх

матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств

доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з

них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає,

що людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в

нашій країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.

Ще характернішою ілюстрацією бідності в Україні є той факт, що в 2001

р. більше половини (56,2%) всіх сімей постійно відмовляли собі в

найнеобхіднішому, окрім живлення, а 17,3% не могли забезпечити собі навіть

достатнього живлення. Рівень достатності споживання, оцінений за допомогою

цих двох показників, свідчить про регіональну диференціацію бідності в

Україні в минулому році. Так, в списку бідних знаходяться Тернопільська і

Черкаська області, в яких відповідно 48,3% і 35,3% сімей не могли навіть

забезпечити собі достатній рівень живлення, тобто знаходилися в умовах

крайньої бідності. Бідність була поширеним явищем також в таких регіонах як

Миколаївська, Донецька і Чернівецька області, де відповідно 76%, 69,2% і

67,9% сімей постійно відмовляли собі у всьому необхідному, окрім живлення

(мал. 5).

Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи,

що в минулому році унаслідок відсутності грошей приблизно три чверті сімей,

що проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Луганській,

Тернопільській, Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали

нагоди купити одяг і взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській

областях таких сімей налічувалося більше 80%

Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності

в Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і

чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.

2.2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу

силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості,

будівництві та сільському господарстві, які традиційно визначали структуру

ринку праці України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості,

зростання рівня і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись

визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися

настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається

чисельності само зайнятих (включаючи тих, хто працює в особистому

підсобному господарстві).

|[pic] | |

Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається

найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу

— 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто насправді ситуація

ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в

адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди

фактично не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на

незареєстрований сектор економіки.

Бідність сімей з дітьми. За такого рівня оплати праці навіть двоє

працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими

національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли

працюють і батько, і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є

26,1% сімей з дітьми, — не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності

серед родин з однією дитиною становить 29,5%, із двома — 35,9%, із трьома —

47,0%; серед родин із чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п’ятьма й

більше — до 88,7%.

Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у

середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).

Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо

небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для

малих і моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного

безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох і

більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й

такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має

неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має

перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги

на дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо

1994 року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні

зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то в 1999-му — відповідно лише 4 і

6,1% (табл. 3).

Однак навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога,

передбачена законом про державну допомогу сім’ям із дітьми, — майже єдиний

вид соціальних трансфертів, заборгованість з виплати яких не скорочується,

а зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а за 2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна

сума заборгованості на 1 січня 2001-го становила 61,5 млн. грн., тобто 5,3%

отриманого в 2000 році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок

заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було виплачено менше третини

необхідної суми.

Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше,

особливо перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних

підставах (тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи

прокуратури, не військовим... — список бажаючі можуть продовжити

самостійно, ознайомившись із чинним законодавством), — нижчі від межі

бідності. У результаті, основна частина населення пенсійного віку

використовує всі можливості для трудової діяльності (частково як наймані

працівники в зареєстрованому секторі, частково — в особистому підсобному

господарстві, частково — у тіньовій економіці). У багатьох випадках,

особливо в сільській місцевості, для 55—70-літніх пенсія перестала бути

основним джерелом доходів.

Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто

бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають

постійної допомоги, але конче потребують її.

Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про

людей, які отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем

роботи, не заробітком протягом усього попереднього життя — з якого, до

речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду, — а можливістю продовжувати

трудову діяльність після виходу на пенсію і наявністю дітей, які можуть

допомогти матеріально. Попри виплачені нарешті борги й невелике підвищення

пенсій, становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема

через низьке співвідношення пенсій і зарплат. Якщо в економічно розвинених

країнах воно становить приблизно 70%, то в Україні — 32%. І без

кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшити неможливо.

Регіональна бідність. Впродовж останніх років відбувається посилення

регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому

провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно

Страницы: 1, 2, 3, 4