АПК в сучасних умовах господарювання

розпорядження нею. Інакше це не власність. Проте за теперішніх економічних

умов ні приватний, ні колективний власник землі, ні державне підприємство

не зможуть працювати ефективно. Тоді напрошується питання:”Навіщо така

власність на землю, яка приносить збитки?”,і в результаті кожний власник

прагнутиме звільнитися від неї.

Тому проблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування

земельної частки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення

нормальних умов реалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон

вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і

дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобних

господарств населення.

Більш раціонального господаря земля знайде через оренду.Нехай власник

віддасть в оренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому

господарю. Чи це буде кооперативне об’єднання, чи існуюче колективне

підприємство, чи то буде фермер чи будь-який інший господар. Від цього

справа лише виграє.

3. Оцінка ефективності діяльності різних форм господарювання в АПК.

Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є реформування

державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних

її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії

мотивації високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про

те, що становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-

власника неможливе без зміни відносин власності. Приватизації можуть

підлягати всі сільськогосподарські підприємства системи АПК.

Під приватизацією розуміють перетворення їх в підприємства з колективно-

пайьовою власністю, а також господарства, засновані на приватній власності

громадян. В результаті приватизації держава втрачає право володіння,

розпорядження, користування об’єктами державної вдасності, а державні

організації право безпосереднього управління.

Всі види власності – індивідуальна (приватна), колективно-акціонерна,

державна співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику

роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх

співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція

форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності

вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є

найєфективнішою. З позиції організації виробництва, найвищий економічний

потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище

реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує

все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити йього

тільки при умові об’єднання. Таким чином, відбувається об’єднання

індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру,

якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності

(акціонерна), яка має великий економічний потенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який

найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма

господарювання. Вона визначає дві сторони відносин: організаційно-технічну,

пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності,

і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним

у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання –

колективні господарства, акціонерні товариства ,селянські (фермерські)

господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані

рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки

висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка

має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на

селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького типу.

Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і

практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного

сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної

(приватної) власності.

3. Перспективи розвитку АПК України.

3.1. Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку

агропромислового комплексу України.

Перехід України до ринкової економіки вимагає здійснення кардинальних

змін у функціонуванні системи державного регулювання виробничих процесів у

суспільстві. Йього суть полягає, з одного боку, у різкому зменшенні

всеохоплюючого впливу державного регулювання економічного механізму

господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, значному

послабленні державного втручання в їх економічні процеси, а з другого – у

заміні існуючих в адміністративно-плановій економіці форм і методів

державного регулювання у виробничій сфері. При цьому слід виходити з того,

що роль державного регулювання економічних процесів у перехідний період до

ринкових відносин залишається значно вищою, ніж в умовах діяльності

розвинутої ринкової економіки. Це зумовлюється тим, що на перехідному етапі

ще не сформовані до кінця умови регулювання економічних процесів широкої

підприємницької діяльності. Крім того, перехідний період від однієї системи

до іншої, зокрема до ринкової, вимагає певного часу, потребує активної

участі держави у створенні інфраструктури ринкового середовища.

На початковому періоді концептуального формування напрямів соціально-

економічної реформи в Україні серед певної частини економістів і

політологів превалювали погляди щодо застосування моделі вільних ринкових

відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі. Вони відносили

сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважались найбільш

пристосованими до освоєння моделі ринкових відносин практично без участі

державної підтримки. Проте в процесі поступово формування реальних умов

переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки ставали все

більш очевидним, що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних сил

великомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення

складних господарсько-виробничих і економічних зв’язків державне

регулювання ринкових відносин стає об’єктивно необхідним.

Без постійної активності держави, її владних структур неможливо успішно

вирішити невідкладні завдання соціально-економічного характеру, спрямовані

на формування ринкового середовища, здійснення демократичного

державотворення, на входження країни в цивілізоване світове

співтовариство.

Тільки держава, і ніякий інший атрибут суспільного життя нації, може

забезпечити економічну свободу всім суб’єктам господарювання, створити

механізм надійного захисту населення від об’єктивного впливу стихії ринку.

Тільки держава, як система влади, може здійснити у відповідному напрямі

політичні, економічні та соціальні реформи.

Зволікання в обгрунтованому визначенні пріорітету

сільськогосподарського виробництва та нерішучість владних структур щодо

реального надання йьому пріорітетного значення в народногосподарському

комплексі неминуче призвели до згортання діяльності галузей сільського

господарства, які покликані виконувати відповідальне соціальне замовлення

суспільства – виробляти життєво необхідні продукти харчування, доступні

кожному громадянинові країни незалежно від йього майнового і соціального

стану. Відвирішення цього завдання безпосередньо залежить стабільність не

тільки економічної, а й політичної системи країни. Відсутність

законодавчого затверджених Концепції аграрної політики України та

Національної програми розвитку агропромислового комплексу і соціального

відродження села на найближчу і середньострокову перспективу, у яких були б

чітко визначені орієнтири подальшого розвитку агропромислового виробництва

в умовах переходу до ринку, значно знизили державну роль у протидії

кризових явищ.

До основних концептуальних положень формування і реалізації аграрної

політики України насамперед належить забезпечення продовольчої безпеки

країни, гарантування пріорітетного розвитку агропромислового комплексу з

визнанням сільського господарства базовою галузею економіки народного

господарства, створення умов для стабілізації та нарощування виробництва

сільськогосподарської продукції. Важливого значення набуває формування

багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободи вибору нових

організаційно-правових форм господарювання на основі удосконалення

земельних та майнових відносин власності.

Одним із стратегічних напрямів аграрної політики України є створення

умов для збалансованогопоєднання державного регулювання економіки

агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і

організацій в умовах переходу до ринкових відносин. Державна підтримка

розвитку агропромислового комплексу спрямовується на забезпечення соціально-

економічного захисту вітчизнянох сільськогосподарських товаро-виробників,

формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів, робочої

сили та виведення агропромислового виробництва на світовий ринок.

Особлива увага звертається на удосконалення організаційно- економічних

механізмів цінового регулювання , кредитно-фінансової системи та податкової

політики, спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового

виробництва. Чільне місце відводиться державі щодо забезпечення

прискореного розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування

та хімічної промисловості для повного забезпечення агропромислового

виробництва сучасною технікою, мінеральними добривами, хімічними засобами

захисту рослин, препаратами ветеринарної медецини для потреб твариницьких

галузей. Вектор інвестиційної політики спрямовується на відновлення та

розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва та

харчової промисловості. Важливим напрямом аграрної політики нині є

відновлення роботи зрошувальних і осушувальних систем з метою ефективної

віддачі меліорованих земель як одного із джерел нарощування виробництва

сільськогосподарської продукції.

У практичну площину передбачається спрямувати розвиток інтеграційних

процесів у виробництві сільськогосподарської продукції та її промислової

переробки з метою виготовлення високоякісних конкурентоспроможних кінцевих

продуктів споживання. Успішне вирішення продовольчої проблеми вимагає

навідкладного освоєння новітніх ресурсозберігаюячих технологій виробництва

екологічно чистої сільськогосподарської продукції та збереження

навколишнього природного середовища. Доскладових забезпечення розвитку

агропромислового комплексу безпосередньо включається формування державної

науково-технічної політики, організація наукового, інформаційного та

кадрового забезпечення агропромислового виробництва, розвитку селекції і

насінництва сільськогосподарських культур та селекційно-племінної справи у

тваринництві та рибництві.

Аграрна політика повина мати чітко виражену соціальну спрямованість,

вектор якої зорієнтований на відродження і соціальний розвиток села,

створення повноцінного соціально-диттєвого середовища в сільських

поселеннях. Ці та інші положення знайшли відображення у новому варіанті

проекту Концепції аграрної політики України, яка розглянута і схвалена.

Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням концептуальних положень аграрної політики розроблений

проект Національної програми розвитку агропромислового виробництва і

соціального відродження села України на 1999-2010 рр.,у якій визначені

основні напрями та шляхи розвитку однієї з важливих складових економіки

країни. В основу Національної програми покладений поетапний характер її

реалізації. На першому етапі(1999-2000 рр.) головним завданням є зупинення

спаду агропромислового виробництва в країні, створення умов для йього

стабілізації шляхом організації раціонального використання наявного

ресурсного потенціалу, формування економічного механізму освоєння ринкових

відносин. Другий етап(2001-2005 рр.) характерезується нарощуванням

виробництва сільськогосподарської продукції, активізацією формування

соціальної інфраструктури села в складі комунальної власності, наповненням

внутрішнього і зовнішнього ринку продовольства держави. Протягом третього

етапу (2006-2010 рр.) в основному сформована багатоукладна економіка

агропромислової сфери, забезпечуватиметься розвиток виробництва на основі

реалізації державних, галузевих та регіональних програм, збалансованих

обсягів виробництва з ресурсним потенціалом.

3.2 Оновні проблеми та перспективи розвитку АПК.

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного

господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у

кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів

країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного

механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим

економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій

економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-

командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією

попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва,

законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами

хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання

вільного ринку та елементів державного регулювання і т. д.

Не викликає сумніву той генеральний курс, який був обраний на

проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових

методів господарювання. На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві

великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли

створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці.

І - що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за

тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник

ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше

виробництво було надзвичайно енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих

умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою

ринковою економікою.

Рівень душового споживання в 1999р. був нижчим від рівня рекомендованих

норм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах - на 59,

по м’ясу і м’ясо-продуктах - на 40, по яйцях - на 45, по олії і маргарину -

на 37, по рибі і рибопродуктах - на 79% (10, с.77).

Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було

збитковим.

Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в

Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в

АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано

раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і

матеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування,

кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася від

управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються

власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів

немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад

сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою

зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю

реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка

формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.

Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адміністративно-командної

системи управління економікою здійснювалася внаслідок безсистемної і

своєчасної її заміни більш результативною ринковою системою, надмірним

сподіванням на саморегулюючу роль “невидимої руки” ринку.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як

значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів

харчування: зерна, цукру, олії, м’яса, продуктів переробки молока, овочів,

плодів, ягід тощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість

компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей

настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка Украіни змогла

отримати якомога більшу вигоду,— святий обов’язок тих, хто причетний до

керівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях

управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою

використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще).

В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два

приклади. У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових

буряків одержують 8 - 10 тонн цукру, в нас 1998року - лише 2,6 тонни, а в

сприятливому 1990-му - 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 -

12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку

близько 7 - 8 млн. т, а це 4 - 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для

зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень

урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 - 3 млрд доларів .

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо

розв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства.

Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід.

Але наявні резерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну,

машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необхідних машин,

обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та

стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу.

Візьмемо для прикладу молочне господарство країни. Сьогодні значне

поголів’я корів знаходиться не тільки в колгоспах , а й в особистих

господарствах населення. Однак молочна продукція приватного сектора

потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості. Виходить, що виробничий

потенціал села не повністю працює на потреби споживача, усього населення

держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб у кожному з 30

тис. сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробити місцевій

владі. Головне - забезпечити пункти потрібним обладнанням, тобто,

холодильним устаткуванням, засобами контролю жирності, загальної якості

молока тощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока

відповідно до світової практики.

Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодо

забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами.

Якщо сільське господарство не буде забезпечуватися добривами та іншими

хімічними засобами, то з економічної точки зору підприємства хімічної

промисловості стають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без

добрив вигідніше взагалі не сіяти. Але ж допустити цього ніяк не можна. Не

можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться

без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7