Облік витрат за видами діяльност

p align="left">У П(С) БО 16 передбачено єдине для всіх підприємств групування витрат за економічними елементами:

1. матеріальні витрати;

2. витрати на оплату праці;

3. відрахування на соціальні заходи;

4. амортизація;

5. інші витрати.

Проте групування витрат за елементами не дозволяє здійснити їх контроль і аналіз за цільовим призначенням у процесі виробництва (по цехах, дільницях, за видами виробів), тобто не відповідає на запитання, на які цілі або потреби здійснено такі витрати.

Отже, для контролю і аналізу за витратами поряд з обліком їх за економічними елементами застосовується групування витрат на виробництво за статтями калькуляції, в розрізі яких обчислюється собівартість продукції.

Класифікація витрат за калькуляційними статтями собівартості розкриває цільове призначення витрат та їх зв'язок з технічним процесом. Це групування використовується для обчислення витрат за видами виготовленої продукції та місцем виникнення витрат (по цехах, дільницях тощо) і залежить від багатьох факторів: методу планування витрат, технологічного процесу і продукції, що виготовляється. Встановлення переліку і складу статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) віднесене до компетенції підприємства і має бути регламентоване його обліковою політикою.

З урахуванням вимог П(С) БО 16 промислові підприємства можуть використовувати такі калькуляційні статті:

1. сировина і матеріали;

1. покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;

2. паливо і енергія на технологічні цілі;

4. зворотні відходи (вираховуються);

5. основна заробітна плата виробничих робітників;

6. додаткова заробітна плата виробничих робітників;

7. відрахування на соціальне страхування;

8. витрати, пов'язані з підготовкою і освоєнням виробництва продукції;

9. витрати на утримання і експлуатацію обладнання;

10. цехові витрати;

11. втрати внаслідок технічно неминучого браку;

12. супутня продукція (вираховується);

13. інші виробничі витрати.

У групуванні витрат за статтями прямі витрати, як правило, поділяються за елементами, а непрямі утворюють комплексні статті (складаються з витрат, які включають декілька елементів), що відрізняються за їх функціональним призначенням у виробничому процесі.

2.2 Собівартість, її склад та види

Одним з важливих завдань управлінського обліку є калькулювання собівартості продукції.

Собівартість продукції - це грошовий вираз витрат на її виробництво. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається з витрат, пов'язаних з використанням в процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво.

Собівартість продукції є якісним показником, в якому концентровано відображаються результати господарської діяльності організації, її досягнення і резерви. Чим нижча собівартість продукції, тим більшою є економія праці, краще використовуються основні фонди, матеріали, паливо, тим дешевше виробництво продукції обходиться як підприємству, так суспільству в цілому.

Витрати, які відносяться на собівартість продукції, визначаються галузевими інструкціями з питань планування, обліку і - калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг).

До собівартості продукції, зокрема, включаються витрати праці, засобів і предметів праці на виробництво продукції на підприємстві.

До них відносяться: витрати на підготовку і освоєння виробництва; витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), зумовлені технологією і організацією виробництва, включаючи витрати на контроль виробничих процесів і якості продукції, що випускається; витрати, пов'язані з раціоналізацією й винахідництвом; витрати по обслуговуванню виробничого процесу, забезпеченню нормальних умов праці й техніки безпеки; витрати, пов'язані з набором робочої сили, підготовкою та перепідготовкою кадрів; відрахування на державне соціальне страхування; витрати по управлінню виробництвом тощо.

Крім цього, до собівартості продукції (робіт, послуг) включаються також втрати від браку, від простоїв за внутрішньовиробничими причинами, нестачі., матеріальних цінностей у виробництві й на складах в межах норм природного убутку.

В залежності від того, які витрати включаються до собівартості продукції, традиційно виділяються наступні види собівартості:

1. виробнича - включає прямі витрати і загальновиробничі витрати; характеризує витрати цеху на виготовлення продукції;

2. маржинальна (обмежена) - це виробнича собівартість, яка характеризує рівень прямих змінних витрат, які припадають на одиницю продукції;

3. повна собівартість - виробнича собівартість, збільшена на суму адміністративних, комерційних і збутових витрат. Цей показник інтегрує загальні витрати підприємства, які пов'язані як з виробництвом, так і з реалізацією продукції;

4. індивідуальна собівартість - характеризує витрати конкретного підприємства по випуску продукції;

5. середньогалузева собівартість - характеризує середні по галузі витрати на виробництво даного виробу і розраховується за формулою середньозваженої із індивідуальних собівартостей підприємств галузі.

Принцип історичної собівартості, покладений в основу бухгалтерського обліку, передбачає приорітетну оцінку активів підприємництва, виходячи з витрат на їх виробництво і придбання.

Згідно з Національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, до історичної (фактичної) собівартості повинні включатись лише виробничі витрати: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати і загальновиробничі витрати.

Повна собівартість складається з виробничої собівартості, витрат на збут і адміністративних (загальногосподарських) витрат.

Показник повної собівартості використовується не для оцінки активів, а для цілей довгострокового планування та для визначення ціни на продукцію.

За ознакою часу собівартість поділяється на планову (нормативну) і фактичну собівартість. До розрахунку планової (нормативної) собівартості включаються максимально допустимі витрати підприємства на виготовлення продукції, передбачені планом на минулий період. Фактична собівартість характеризує розмір дійсно затрачених засобів на випущену продукцію.

2.3 Види калькулювання

Розглядаючи методи обліку виробничих витрат, було зазначено, що вони нерозривно пов'язані із способами обчислення собівартості продукції. Кожному способу аналітичного групування витрат відповідає певний спосіб визначення собівартості.

Виробничі витрати узагальнюються в наступних розрізах:

1. відображення витрачання матеріальних і трудових ресурсів в певній системі первинних документів, зазначаючи коди аналітичних позицій, на які відносяться витрати;

2. групування витрат в розрізі центрів витрат виходячи з інтересів системи управління;

3. оцінка використаних на виробництво ресурсів;

4. співставлення згрупованих даних з діючими планами, нормами, кошторисами;

5. зведення даних про витрати на виробництво за встановленою номенклатурою статей об'єктів калькулювання;

6. деталізація і розшифровка даних в аналітичному обліку.

Таке узагальнення забезпечується застосуванням певного методу обліку витрат в поєднанні із конкретним прийомом визначення собівартості калькуляційного об'єкту. Дане поєднання називається видом калькулювання або методом обліку собівартості.

Метод обліку собівартості (вид калькулювання) характеризується сукупністю способів аналітичного обліку витрат на виробництво за калькуляційними об'єктами і прийомів визначення собівартості калькуляційних одиниць.

В залежності від повноти охоплення обліком виробничих витрат розрізняють облік повної собівартості, яка включає постійні та змінні, виробничі і невиробничі витрати, та облік неповної собівартості (тобто калькулювання на основі лише тільки змінних витрат). В залежності від оперативності контролю собівартості ведуть облік фактичних витрат (для складання звітної калькуляції) або облік нормативної собівартості.

В калькуляційному обліку об'єкти вказують ознаку групування витрат (замовлення, переділ тощо) і одночасно характеризують вид калькулювання (позамовний, попередільний тощо), який залежить від прийнятого методу аналітичного обліку витрат.

Способи визначення калькуляції доповнюють методи обліку витрат і означають технічні прийоми розрахунку собівартості продукції за допомогою певних процедур. Послідовність та порядок розрахунків у калькуляції залежить від технології створення продукції, можливостей локалізації витрат за калькуляційними об'єктами, наявності супутніх і побічних видів продукції та інших обставин.

Спосіб нагромадження (сумування) витрат полягає в тому, що собівартість калькуляційного об'єкту і одиниці визначається сумуванням витрат за частинами продукції або продукції в цілому, за процесами, переділами.

При позамовному методі обліку витрат витрати послідовно нагромаджуються в картках з початку виконання замовлення і до його закінчення.

Спосіб розподілу витрат використовується у виробництвах комплексної переробки сировини при отриманні декількох видів продукції із одного процесу і неможливості прямого обліку витрат по кожному калькуляційному об'єкту, а також при організації аналітичного калькуляційного обліку за групами однорідних виробів. Такий спосіб досить поширений в хімічній промисловості, кольоровій металургії, сільському господарстві.

Спосіб прямого розрахунку полягає в тому, що зібрані витрати виробництва у розрізі калькуляційних об'єктів діляться на кількість калькуляційних одиниць по кожному об'єкті в розрізі статей калькуляції або елементів витрат. Цей спосіб є універсальним і використовується завжди в кінцевому розрахунку собівартості продукції. При цьому у сполученні з іншими способами калькуляції він не називається.

Спосіб виключення витрат застосовується при розмежуванні витрат і визначенні собівартості основної і супутньої продукції, які отримуються в одному процесі, і коли неможливо локалізувати витрати в аналітичному обліку. Цей спосіб поширений у хімічній промисловості, сільському господарстві тощо.

В залежності від виду продукції, її складності, типу і характеру організації виробництва на промислових підприємствах застосовуються попроцесний і позамовний види калькулювання.

Галузь застосування позамовного калькулювання - цехи підприємства одиничного та дрібносерійного виробництва, які виготовляють продукцію за замовленнями окремих споживачів, а також компетентні виробництва. Цей метод застосовують також і в інструментальних цехах машинобудівних підприємств для обліку витрат на виробництво спеціальних інструментів, приладів та інших виробів, що виготовляються за замовленнями споживачів. Позамовне калькулювання застосовують у всіх ремонтно-механічних цехах підприємств машинобудування.

На підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва виготовляють ексклюзивні виробів, які не повторюються, або невеликі серії одного виду вироби.

При виробництві таких виробів в бухгалтерії на кожне замовлення (дрібну серію виробів) відкривають картку обліку витрат і випуску.

Підставою для відкриття замовлення є договір, укладений підприємством-виробником продукції з її замовником.

Враховуючи тривалість виробничого циклу складних виробів, які складаються з багатьох деталей, замовлення можуть відкрити не на готовий виріб, а на його окремі елементи (деталі).

Виконання замовлення за окремими конструктивними елементами майбутнього виробу дає можливість заводу-виробнику частково здавати продукцію замовнику, а замовнику по частинах виконувати монтаж виробу. Це прискорює введення в експлуатацію нових виробничих потужностей.

Кожному замовленню присвоюють черговий номер (шифр), який в подальшому обов'язково зазначають у всіх документах, оформлюючи отримання матеріалів на виконання замовлення і нарахування заробітної плати виробничим робітникам.

Це дає можливість всі витрати, що відносяться до виготовлення конкретного замовлення, збирати на картках, і обчислювати фактичну собівартість кожного замовлення за прямими витратами.

Витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробництва, які відносяться до всіх замовлень, розподіляються між ними пропорційно до прийнятої на даному підприємстві бази (пропорційно до кошторисних ставок, заробітної плати виробничих робітників тощо).

Об'єктом калькулювання при позамовному методі є собівартість кінцевого замовлення, за яким виготовлені вироби пройшли випробування і прийняті відділом технічного контролю або представником замовника. Витрати в межах кожного замовлення групують за статтями.

В картці позамовного обліку витрати на матеріали, куповані напівфабрикати і заробітну плату прямо відносять на замовлення щомісячно на підставі даних первинних документів. Відрахування на соціальні заходи, витрати по утриманню і експлуатації обладнання, загальновиробничі витрати відносять на замовлення в розмірі визначеного відсотку до заробітної плати виробничих робітників.

За наявності великої кількості первинних документів, що характерно для одиничного і дрібносерійного виробництва, при складанні звітних калькуляцій повинен бути встановлений суворий контроль за правильністю зроблених записів в картках обліку витрат і випуску по завершених замовленнях, що закриваються.

Для перевірки правильності або точності записів при віднесені фактичних витрат на дане замовлення використовують переліки потрібних матеріалів і напівфабрикатів, які зазначаються в специфікаціях, перелік необхідних операцій обробки, який міститься в технологічних картках, і кошторисні розрахунки даного замовлення.

Виявленні в результаті такої перевірки неправильно віднесені витрати повинні бути списані з кредиту рахунку 23 «Виробництво» в зменшення витрат по даному замовленню.

Таке ж списання роблять і на суму відпущених, але не використаних для виготовлення даного замовлення матеріалів, деталей, напівфабрикатів. Невикористані матеріальні цінності здаються на склади, при цьому кредитується відповідний субрахунок рахунку 20 «Виробничі запаси»

Групування витрат на виконання замовлення за статтями представляє собою, по суті, вже готову калькуляцію його собівартості. Для кінцевого складання калькуляції собівартості продукції сумують усі враховані за замовленням прямі і непрямі витрати та вираховують з цієї суми вартість повернутих на склад невикористаних матеріалів, деталей, напівфабрикатів та відходів.

При виготовленні за замовленням одного виробу, його собівартістю буде загальним підсумком витрат даного замовлення. Якщо ж за замовленням виготовляється декілька виробів (або невелика серія), то фактичну собівартість одиниці визначають шляхом ділення загальної фактичної суми витрат по замовленню на загальну кількість виробів.

У звітній калькуляції (таблиця 1) наводяться показники, які дають можливість порівнювати фактичну і планову собівартість. Це дає можливість визначити, наскільки знизилась собівартість одиниці продукції порівняно з плановою як в цілому, так і по кожній статті витрат.

Таблиця 1. Звітна калькуляція

Виріб	Тип, марка	Випуск виробів, шт.
		за планом	фактично
		за звітний період	З початку року	за звітний період	з початку року
Верстат широкоуніверсальний фрезерний	6Т82Ш	1200	5300	1220	5370
Статті витрат	Собівартість, грн.
	за звітом за минулий рік	за планом	фактично
Сировина і матеріали	3500	3250	3430
Напівфабрикати куповані і комплектуючі вироби	5100	5000	5150
Напівфабрикати власного виробництва	2200	2300	1800
Зворотні відходи (вираховуються)	50	40	40
Всього матеріалів	10750	10510	10340
Заробітна плата виробничих робітників	2700	2600	2650
Витрати на освоєння та підготовку виробництва	200	190	190
Відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристроїв	1050	900	900
Витрати на утримання і експлуатацію обладнання	3400	3200	3100
Загальновиробничі витрати	2400	2200	1950
Втрати від браку	90	-	50
Всього виробнича собівартість	20590	19600	19180

З наведеного прикладу калькуляції видно, що майже по всіх статтях витрати порівняно з минулим роком знизились. Порівняно з планом за статтями «Сировина й матеріали», «Напівфабрикати куповані і комплектуючі вироби», «Заробітна плата виробничих робітників», допущені перевитрати. В результаті на один верстат отримана економія в сумі 420 грн. (19600 - 19180), що в цілому складає 2,1% від його планової собівартості.

Для виготовлення замовлень, як правило, витрачається значна за сумою, масою і номенклатурою кількість матеріалів. На зворотній стороні калькуляції дається докладне розшифрування витрат за статтями основних матеріалів, купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів із зазначенням по їх головних групах кількості та вартості. Тут дається розшифрування заробітної плати і витрат по опануванню нових виробництв та видів продукції.

При частковому випуску виробів в межах замовлення, коли фактична собівартість ще невідома, оскільки замовлення не виконане, частина зданого замовлення оцінюється за плановою собівартістю з урахуванням змін норм і цін, які були передбачені планом. Витрати на всі незавершені замовлення в своїй сумі утворюють вартість незавершеного виробництва.

Позамовне калькулювання ускладнюється такими факторами:

О необхідністю щомісячного виявлення вартості незавершеного виробництва, що є доволі складним і громіздкім процесом в умовах наявності великої кількості деталей і замовлень в одиничному та дрібносерійному виробництві;

Ф заповненням великої кількості первинних документів відповідно до шифрів замовлень, які відкриваються за основними видами продукції, капітальному ремонту обладнання, за різними замовленнями і послугами, які виконуються на сторону.

При великій кількості документів і замовлень можливі помилки, виявлення яких ускладнено, а іноді і неможливе при великій кількості деталей, які застосовуються. Більше половини деталей в цехах одиничного і дрібносерійного виробництва використовують для виготовлення різних видів виробів. Віднесення цих деталей на те чи інше замовлення носить умовний характер. Через велику номенклатуру матеріалів, що використовуються, їх витрачання в замовленнях не фіксують в натуральному виразі. Оперативний контроль за рівнем витрат в умовах позамовного калькулювання майже відсутній.

Основним напрямком впорядкованого обліку витрат на виробництво і ведення оперативного обліку на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва є впровадження елементів нормативного обліку. Типізація виробничих процесів, інструментів, введення поточних і автоматичних ліній для виготовлення універсальних деталей створює умови для розробки стійких нормативів витрат, організації обліку відхилень і змін норм.

Враховуючи складність розробки нормативів, останні можна встановлювати на певні типи виробів або розраховувати нормативи прямих витрат тільки по найбільш важливих деталях.

В умовах дії Національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» та 16 «Витрати» виникають певні особливості позамовного калькулювання, пов'язані із розподілом загальновиробничих витрат та розподілом витрат між різними звітними періодами. Покажемо їх на конкретному прикладі.

Приклад 1. ЗАТ «Сільгосптехніка» виготовляє складну машинобудівну продукцію тільки на замовлення. В березні поточного року було отримано замовлення на виготовлення універсального мінітрактору, якому було присвоєно номер 3. За станом на 31 березня сальдо по рахунках 20 «Виробничі запаси», 23 «Виробництво», 26 «Готова продукція» мали наступні значення: Дт 20 - 14000 грн., Дт 23 (№3) - 45000 грн., Дт 26 (№2) -30000 грн. Тобто на підприємстві одне замовлення ще не закінчене (№3) і по ньому проводяться роботи, і одне вже закінчене (№2 - косарка КС-3), продукція за яким готова до відправлення замовнику.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5