Вплив елементарних еволюційних факторів на генофонди людських популяцій

бсолютно інший характер має стабілізуючий добір. Якщо популяція добре пристосована до середовища, яке залишається стабільним, то такий добір зводиться головним чином до знищення погано пристосованих особин, що виникають у результаті мутагенезу. Зберігаються тільки пристосовані генотипи, тоді як інші форми «виполюються».у цьому й полягає стабілізуючий добір, який не сприяє еволюційним змінам і з покоління в покоління підтримує фенотипічну стабільність популяції.

Дизруптивний (розривальний, або руйнуючий) добір сприяє збереженню крайніх типів та елімінації проміжних. У кінцевому результаті він призводить до появи нових форм.

1.3 Еволюційна лінія людини

Еволюціоністи стверджують, ніби в їхньому розпорядженні є екземпляри скелетів тварин, які були чимось середнім між мавпою та сучасною людиною.

Розглянемо окремо кожну з найбільш відомих «ланок» між людиною та мавпами.

Рамапітека довгий час вважали першою сходинкою від мавпи до людини. Спочатку його зображали прямохідним, немов людину. Але згодом аналіз структури внутрішнього вуха показав, що він пересувався на чотирьох лапах. Зараз еволюційні експерти сходяться на думці, що Рамапітек, був усього лише вимерлим видом мавп, схожим на орангутанга.

Австралопітека знайдено в Африці, тому його назва буквально означає "південна мавпа". Початкові заяви щораз більше виглядають перебільшеннями.

Об'єм мозку австралопітека є типовим для мавп. Комп'ютерні розрахунки, проведені для всіх параметрів скелету, показали набагато більшу близькість австралопітека до мавпи, ніж до людини, так що еволюціоніст Окснард, який проводив ці розрахунки, рішуче відкинув ідею, що австралопітек є гомінідом чи якось пов'язаний з предками людини.

Єдине, що в морфології австралопітека є справді схожим на людське, так це кутові параметри (ангуляція) щелепи. Така мала деталь здалася еволюціоністам необхідною й достатньою умовою "перехідності". Як випливає з порівняльних досліджень Дж. Куоццо, фахівця з людських щелеп та зубів, кутові параметри щелепи не є надійним індикатором відносної "людськості": як люди, так і мавпи, мають широкий діапазон значень щелепової ангуляці'ї.

Комп'ютерні сканування вестибулярної частини внутрішнього вуха австралопітека показали, що ця істота зазвичай пересувалася на чотирьох лапах. Можна погодитися з назвою викопної тварини: австралопітек є південною мавпою.

Про гомо габіліса (людину умілу) широко писалося як про ланку між австролепітеком (мавпа) та гомо еректусом (людина), тобто як ланку, що, нарешті, зв'язує мавп та людей. Зараз слово-класифікатор гомо вважається неправильно вживаним до цього виду тварин.

До категорії габі ліс неправомірно зараховувати череп № KNM-ER1470, який було знайдено1972 року Ричардом Лікі у Кенії. Калій-аргонове датування вулканічної породи, що оточувала знахідку, дало вік у два з половиною мільйони років.

Череп зібрано зі 150 шматочків. Біля кісток знаходилися примітивні інструменти праці. Дехто з еволюціоністів указує на суттєву неправильність реконструкції черепа (особливо щелепи) з фрагментів. Об'єм мозку черепу складає приблизно 750 см3.

Цей череп слід зараховувати до роду гомо, тобто цей один череп є людським.

Решту викопних екземплярів гомо габіліс можна віднести до австралопітеків, тобто мавп. Реальний габіліс являв собою просто мавпу, трохи вищу 1 м, схожу на шимпанзе або орангутанга.

Є підстави підозрювати, що при реконструкціях екземплярів гомо габіліса мало місце переплутування людських та мавп'ячих решток .

Рештки гомо еректуса (людини прямохідної) було знайдено в різних частинах світу. Це людина, про що свідчить назва. Преса сильно перебільшила його мавпоподібність.

Бажання побачити під час розкопок заповітну "бракуючу ланку" було дуже великим. Цим пояснюються спроби представити гомо еректуса як "мавпу-людину".

Першою такою спробою став пітекантроп еректус (зараз перейменований на гомо еректус), знайдений Еженом Дюбуа на острові Ява ще у 1891-1892 роках. Знахідка складалася з черепної кришки, трьох зубів та стегенної кістки. Остання в основному не відрізняється від такої у сучасних людей. Черепна кришка, яку було знайдено на відстані 15 метрів від стегенної кістки, має незвичну форму, але, все ж, не виходить за межі можливої для нормальних людей варіації. Дюбуа постійно наполягав, що знайшов "бракуючу ланку". Лише через 30 років він зізнався науковому світові, що відкопав тоді ж і в тому ж самому ґрунтовому шарі два повністю людських черепи. Якщо пітекантроп еректус жив у той самий час, що і "повністю люди", тоді як він міг бути їхнім предком? Незвичність черепної кришки просто означає, що діапазон форми та об'єму черепа у людей може бути досить широким. Таким чином, стає очевидним, що пітекантроп не був видом-попередником людини.

Іншим представником гомо еректуса є синантроп, тобто "китайська людина" (пізніше перейменований на гомо еректус). У 1920-1930 роках поблизу Пекіна дослідники відкопали чимало черепів та зуби, але жодної кінцівки. Практично всі черепи було зібрано з фрагментів, і лише 5 з них виявилися достатньо повними для визначення об'єму мозку. Після розкопок та опису, оригінали скам'янілостей загадково зникли в період між 1941 та 1945 роками. Знахідку було виставлено за проміжну ланку між мавпою та людиною.

Про що публіці не було повідомлено, то це про наявність на тому ж місці десяти типових скелетів людей. На цьому місці цілком звичайні люди видобували вапняк, розводили великі вогнища. Ними було залишено тисячі кварцових каменів та різні інструменти. Знову ж: як синантроп міг бути предком своїх сучасників? Розкопки нечітко вказують на можливість канібалізму: більші люди розбивали черепи меншоголових індивідів (синантропів) та поїдали мозок. Незалежно від того, що саме там відбувалося, синантроп не був віддаленим предком людини, він був людиною із середнім об'ємом мозку 1200 см3.

Загалом знайдено рештки понад 200 особин гомо еректуса у 80 місцях світу, і більша частина --з кам'яними інструментами. Від шиї і нижче, гомо еректус

практично не відрізняється від сучасної людини. Вище шиї є відмінності, серед яких товстий череп та маленький мозок. Об'єм мозку гомо еректуса 775- 1200 см. Діапазон мозкового об'єму сучасної здорової людини дуже широкий 700-2200 см3 (кореляції між розумовими здібностями та об'ємом мозку немає).

Про неандертальця, як про предка людини годі й казати -- за середнім об'ємом мозку він на 10% переважав сучасну людину. Провідні еволюціоністи визнають стовідсоткову "людськість" неандертальця.

Гесперопітека було "реконструйовано" на підставі одного єдиного зуба, знайденого у штаті Небраска. Пізніші розкопки виявили решту кісток -- зуб, виявляється, належав не мавполюдині чи мавпі, а виду свиней, які й досі водяться в Парагваї.

Усе, що відноситься до гомо (гомо еректус, неандерталець та гомо сапієнс), є людьми в сьогоднішньому розумінні цього слова.

Видно, що екземпляри людської "лінії -- то все або пітеки (мавпи) або гомо (люди). Безперечної проміжної форми не знайдено. І після півтораста років розкопок надія на те, що хоч одну буде знайдено, є дуже малою та з кожним роком меншає.

ПОНЯТТЯ ПРО ВИД ТА ПОПУЛЯЦІЮ

2.1 Поняття про вид

Видом називають сукупність особин, подібних за основними морфологічними і функціональними ознаками, каріотипу, реакціями поведінки, що мають спільне походження, що заселяють певну територію (ареал), що в природних умовах схрещуються між собою і дають нащадків.

Видова приналежність особи визначається за співвідношенням її перерахованих критеріїв: морфологічного, фізіолого-біохімічного, цитогенетичного, етологічного та інших. Найважливіші ознаки виду - його генетична (репродуктивна) ізоляція, що лежить в несхрещуваності особин даного виду з представниками інших видів, а також генетична стійкість в природних умовах, що призводить до незалежності еволюційної долі.

З часів К. Ліннея вид являється основною одиницею систематики. Особливе положення виду серед інших систематичних одиниць (таксонів) обумовлюється тим, що це те угрупування, в якому окремі особи існують реально. В складі виду в природних умовах особина народжується, досягає статевої зрілості і виповнюють свою головну біологічну функцію: приймаючи участь в репродукції, забезпечують продовження роду. На відміну від виду таксони над видового рангу, такі як рід, отряд, сімейство, клас, тип, не являються ареною життя організмів. Виділення Їх в природній системі органічного світу відбиває результати попередніх етапів історичного розвитку живої природи. Розподіл організмів за надвидовими таксонами вказує на ступінь їх філогенетичної спорідненості.

Важливим фактором об'єднання організмів у види слугує статевий процес. Представники одного виду, схрещуючись один з одним, обмінюються спадковим матеріалом. Це призводить до перерозподілу в кожному поколінні генів (алелей), що складають генотипи окремих особин. В результаті досягаються нівелювання відмінностей між організмами всередині виду і тривале збереження основних морфологічних, фізіологічних і інших ознак, що відрізняють вид один від одного. Завдяки статевому процесу відбувається також об'єднання генів (алелей), що розподілені за генотипами різних особин, в загальний генофонд (алелофонд) виду. Цей генофонд включає в себе увесь об'єм спадкової інформації, яким розпоряджується вид на певному етапі його існування.

Виявлення виду, що наведене вище, не відноситься до агамних, які розмножуються безплідним шляхом (деякі мікроорганізми, синьо-зелені водорості), самозапліднюючих і строго партеногенетичних організмів. Групування таких організмів, еквівалентні виду, виділяють за подібністю фенотипів, загальності ареалу, близькості генотипів за походженням. Практичне використання поняття «вид» навіть у організмів з статевим розмноженням нерідко утруднене. Це обумовлено динамічністю видів, що проявляється у внутрішньовидовій мінливості, «розмитості» кордонів ареалу, утворенням і розпадом внутрішньовидових групувань різного об'єму і складу (популяцій, рас, підвидів). Динамічність видів являється внаслідок дії елементарних еволюційних факторів.

2.2 Загальні властивості популяції як біологічної системи

Будь-яка популяція обов'язково повинна бути генетичною системою - організацією взаємопов'язаних одиниць, що зберігає і передає генетичну інформацію, отриману від попередніх поколінь, як ціле, що реагує на зовнішні подразники, і повинна характеризуватися такими генетичними параметрами, як співвідношення статей, система схрещування, особливостями репродукції тощо. Однак популяція являється не лише генетичною системою - це біологічна система в широкому розумінні цього слова. Тут в яскравій формі проявляється діалектика живої природи: з однієї сторони, без сумніву, що всі характеристики популяції мають еволюційну суть лише оскільки вони закріплені в її аллелофонді. З іншого боку, і спільність аллелофонду, і всі інші характеристики популяції як генетичної системи сформувались на фоні постійних екологічних вимог підтримання і відтворення особин в миттєвих, конкретних умовах. Тому по відношенню до популяції вцілому як явища естественно-історичного фенотипічні характеристики можуть розглядатися в певній розумінні як вторинні.

2.3 Структура і закономірності існування популяцій людини

Популяції людей, як і популяції будь-яких інших організмів, мають свою структуру. Структуру популяцій людей характеризують такі показники, як чисельність і густота популяції, віковий і статевий склад особин та їх поширення в просторі.

Чисельність популяції - загальна чисельність особин однієї популяції на даній території.

Внаслідок примітивної техніки виробництва (збиральництво, полювання, споживацьке садівництво і огородництво) впродовж тривалої історії чисельність народонаселення залишалася на дуже низькому рівні, і її зростання відбувалося повільно. Людина стала освоювати холодні райони тільки в кінці плейстоцена, а Австралія і Америка були заселені лише 12-15 тис. років тому. Прискорений розвиток чисельності населення почався приблизно 8 тис. років тому з розвитком землеробства, завдяки якому стало можливим життя в містах. Колосальне зростання чисельності народонаселення почалося тільки з розвитком індустріалізації. Сьогодні 75-80% населення світу мешкає в містах, і щороку темпи урбанізації зростають. [1]

Сучасному виду Н. sapiens необхідно було 20 тис. років для того, щоб досягти чисельності 200 млн (у часи Римської імперії). У наступні 1500 років (до 1600 р. н.е.) населення земної кулі зросло до 500 млн, через 200 років більш ніж подвоїлося (близько 1 млрд в 1800 р.). За переписом, проведеним у 1960 році, кількість людей на земній кулі досягла 3 млрд. чоловік, а в 1970 році збільшилася до 3,5 млрд. Це свідчить про те, що лише за 40 чи 50 років людська популяція збільшилася у 2 рази. У третє тисячоліття планета Земля увійшла з населенням в 6,11 млрд чол. [1] Зростання народонаселення відбувається в основному за рахунок країн, що розвиваються, а в індустріальне розвинених країнах воно вийшло на практично постійний рівень.

Говорячи мовою моделей динаміки популяцій в природі, слід зазначити, що регулювальна (обмежуюча) роль К-факторів різко знизилася і в динаміці людських популяцій переважає г-стратегія. Не останню роль відіграють і особливості життєвих циклів людей: кожна особина бере участь у розмноженні багаторазово і саме народження можливе в будь-яку пору року.

У 1998 році Інститут спостережень за світом (СІЛА) опублікував доповідь «Шляхи стійкого розвитку суспільства», де дається, зокрема, прогноз зростання народонаселення на найближчі 50 років у різних країнах. Наводимо ці дані [Додаток А].

За прогнозом ООН, за півстоліття співвідношення за локальними цивілізаціями зміниться. Найбільш втратить православна (євразійська) цивілізація, «очолювана» Росією (зниження частки з 4,5 до 2,4%), знизиться частка західнохристиянської (з 13,2 до 8,9%) і конфуціансько-буддійської цивілізації, «очолюваної» Китаєм. [1]

Найбільшою глобальною проблемою стане збільшення африканської цивілізації (на 940 млн чол. -- з 9,2 до 16,6% світового населення) та мусульманської (на 720 млн чол. - з 17,5 до 19,6%). Багато змін у глобальній економіці пояснюватимуться цими радикальними зрушеннями в міжцивілізаційному розподілі населення світу і темпах його зростання.

За останні 25 років щорічні темпи приросту населення в Азії складали 7%, а в Латинській Америці - 5%.

Сьогодні у світі налічується 1 млрд чол. у віці від 15 до 24 років. Майже 40% населення світу складає молодь у віці до 20 років. Багато з них мають вже своїх власних дітей або готуються до цього. 98% дітей у світі народжується в бідних країнах.

До середини нинішнього століття збережеться і буде зростати чисельне переважання Сходу над Заходом, Півдня над Північчю при зворотному співвідношенні в економічній силі. Тут закладено корінь головної міжцивілізаційної суперечності XXI століття. [1]

У країнах, що розвиваються, простежується зниження народжуваності, але все ж таки зростання чисельності їх населення достатньо високе і не може не турбувати суспільство. Це зростання спостерігатиметься ще тривалий час навіть при зниженні швидкості зростання аж до нульового значення. Це явище називають «інерцією зростання чисельності» і пов'язане воно з наявністю великої кількості молодих людей, які не досягли дітородного віку. Тому якщо б навіть швидкість зростання досягла нульового значення без будь-якої затримки, то і в цьому випадку країни, що розвиваються, однаково були б «приречені» на збільшення загальної чисельності населення вдвоє і тільки після цього може настати стабілізація.

Зростання народонаселення - не тільки соціальна, але і глобальна екологічна проблема. Демографічні вибухи загрожують тотальним забрудненням навколишнього середовища і виснаженням природних ресурсів у планетарному масштабі.

Демографічний вибух призвів до злиднів мільярдів людей, які вимушені вести щоденну боротьбу за виживання. Лише незначна кількість населення Землі живе благополучно, і як зазначають експерти, «менше 20% землян споживають більше 80% усіх ресурсів - від продовольства до бензину».

Необхідно відзначити далекоглядність прогнозів демографа Ф. Ноутстайна, який розробив сучасну теорію демографічних змін, що пов'язала в одне ціле зростання населення, економічний розвиток і соціальний прогрес. Коротко викладемо «концепцію демографічного переходу», яка поділяє всі суспільства на три типи (Казначеєв, 2002):

- суспільство першого типу, що знаходиться на першому етапі демографічного розвитку і характеризується високими показниками народжуваності і смертності та практично відсутністю зростання населення;

- суспільство другого типу (при подальшому розвитку суспільства) характеризується стабільними високими показниками народжуваності поряд зі значним зниженням показників смертності, що приводить до швидкого зростання чисельності населення;

- суспільство третього типу характеризується значно більш низькими показниками народжуваності і смертності, і складається воно тоді, коли досягнуті соціально-економічні і медичні успіхи приводять до небажання мати декількох дітей.

Як виявилося, деякі країни, що розвиваються, потрапили в своєрідну «демографічну пастку» саме на другому етапі свого розвитку через те, що виявилися неспроможними досягнути соціально-економічних успіхів, що приводять до зниження і смертності, і народжуваності.

Різні темпи зростання населення для одних країн створюють умови для підвищення добробуту, а для інших - для подальшого економічного і екологічного занепаду.

В Україні і Росії внаслідок глобальної економічної кризи відзначається наростання демографічної кризи, ціною чого є знищення головного життєвого ресурсу - власного народонаселення, людського капіталу.

Як показали останні дослідження, найважливішим фактором благополуччя людських популяцій є якість життя. Якість життя - це відповідність між умовами життя та людськими потребами і можливостями. Як «компас» соціального благополуччя, якість життя показує міру комфортності навколишнього світу, наскільки людина відчуває себе в ньому повноцінною, щасливою. Якість життя виражається такими показниками (за Гундаровим, 2003):

тривалістю життя (оцінюється через повікову смертність);

відтворенням роду (оцінюється за відношенням між народжуваністю і смертністю);

задоволенням життям (крайній ступінь незадоволеності - самогубство);

духовним благополуччям (оцінюється за дотриманням моральних заповідей). [1]

Розрахунки показали, що задоволеність життям залежить від економічних умов на 40% і на 60% - від психологічних факторів. Тому підвищення рівня життя (умови існування людини: харчування, забезпеченість житлом, освіта, політичні права та ін.) не обов'язково супроводжується підвищенням якості життя. Якість може навіть знизитися, якщо зростання добробуту призводить до деформації свідомості, якщо запити набувають спотворених форм або зростають випереджальними темпами.

Історичний досвід показав, що саме якість життя, а не його рівень, є тією «вибухонебезпечною сумішшю», яка може стати «субстратом» соціальних революцій. Ігнорування цього фактора спричинило падіння СРСР навіть на фоні зростання матеріального благополуччя населення.

У світі активно використовуються різні індикатори рівня і якості життя. Один із таких показників - індекс людського розвитку (ІЛР), введений експертами ООН у 1990 роки, а потім модифікований рядом дослідників. ІЛР розраховується як геометричне середньозважене декількох субіндексів, включаючи подушний валовий внутрішній продукт, середню тривалість майбутнього життя при народженні, рівень освіти дорослого населення і ступінь розповсюдження інформаційно-комунікаційних засобів, співвіднесених з показниками найбільш розвиненої країни світу (СІЛА) на кінець періоду, що вивчається.

Розглянуті індекси характеризують розвиток людських можливостей і здібностей і є найбільш достовірними сучасними і інтегральними показниками. Концепцію, на базі якої був розроблений ІЛР, можна подати так:

- розвиток людини, обумовлений широтою людського вибору і досягнутим рівнем добробуту;

добробут розцінюється за можливістю людей вести таке життя, яке вони вважають достойним;

людський розвиток залежить від задоволення трьох потреб у довгому і здоровому житті, знаннях, матеріальному добробуті;

прибуток розглядається як засіб, що розширює і збільшує кількість варіантів для досягнення вибраної мети;

для забезпечення достойного життя не потрібний нескінченно високий прибуток, позитивний вплив останнього на людський розвиток слабшає в міру його зростання. [1]

Індекс людського розвитку дозволяє ранжувати країни на основі порівняння фактичної ситуації з найкращими і найгіршими показниками. Наводимо дані ООН (Доповідь про розвиток людини за 2000 рік) про розподіл деяких країн з урахуванням цього індексу [Додаток Б].

Як бачимо з таблиці, країни із значенням ІЛР, що дорівнює чи більший 0,800, належать до країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу. До групи країн з середнім розвитком належать ті, де ІЛР знаходиться в межах від 0,500 до 0, 799. Групи з низьким рівнем розвитку людського потенціалу складають держави з величиною менше 0,500. 3 рівнем і якістю життя пов'язана середня тривалість життя. Наприклад, у Японії вона становить 81,3 роки, у Швеції -79,9, в Канаді - 79,2, в Іспанії - 79,1, в Швейцарії і Австралії -79,0, в Ізраїлі - 78,9, в Норвегії і Франції - 78,7, в Італії - 78,6, у Великобританії - 77,9, в США - 76,9 роки.

Для регулювання якості життя можуть бути задіяні три основних способи:

1) надати людям те, чого вони потребують;

2) знизити їх претензії;

3) змістити пріоритети в бік більш досяжних цілей.

Другий і третій важелі мають неекономічну природу. Їх роль особливо зростає в умовах соціально-економічної кризи. Якщо суспільство зуміє переосмислити ситуацію, знизити вимоги або змінити пріоритети, то навіть погіршення умов життя може супроводжуватися поліпшенням його якості. Дослідження констатують, що головні причини надсмертності населення і зниження народжуваності є не тільки медичними факторами. Економічні причини винні в погіршенні здоров'я тільки на 20%. Головні причини депопуляції приховані в духовній сфері: депресія і втрата сенсу життя, озлобленість через несправедливі реформи і безнаказаність зла, моральна деградація від всевладдя грошей, культу насилля і розпусти. Відсутність заміщуваної ідеології викликає погіршення якості життя, що супроводжується зростанням смертності, порушенням репродуктивної здатності жінок і чоловіків, зростанням наркоманії, алкоголізму, злочинності [Додаток В].

З медичного погляду зростання духовного неблагополуччя супроводжується зниженням інтенсивності обміну речовин у тканинах організму, зменшенням припливу крові до органів, збільшенням периферійного судинного опору, зростанням тонічного напруження артерій, виникненням імунодефіцитних станів через пригнічення імунної системи. Зазначені процеси, які виникли через психосоматичні механізми, є матеріальним субстратом для зниження резерву здоров'я і збільшення ризику смертності.

Різке погіршення здоров'я і надсмертність з приводу духовного неблагополуччя в суспільстві мають певні властивості:

1) велику швидкість поширення по значній території, у результаті чого смертність збільшилася за короткий час на більшій частині колишнього СРСР;

2) несприйнятливість до нього дітей і найбільше зростання в молодому і середньому віці;

3) переважне ураження осіб чоловічої статі;

4) синхронність дії на територіях, віддалених одна від одної на тисячі кілометрів (країни СНД, держави Балтії і Східної Європи);

5) можливість швидкої зміни вектора на протилежний;

6) неспецифічний характер відносно широкого кола інфекційних і неінфекційних захворювань.

Описані риси є типовими для епідемічного процесу. Його поширення пов'язане з нематеріальними факторами: інформаційні впливи, моральна атмосфера, емоційний стан суспільства. Значна роль належить інформації, яка поширюється засобами масової інформації на будь-які відстані і «заражує» велику кількість людей, які потім стають ретрансляторами, формуючи лавиноподібний потік психосоматичних ушкоджень.

Найближчим десятиліттям основною причиною смертності у світовому масштабі може стати СНІД. Кількість ВІЛ-інфікованих вже досягла 50 млн чоловік, а померлих від СНІДу в 1999 році перевищила 16 млн, що вже порівнюється з річним приростом населення. Екстраполяція сьогоднішньої динаміки цього захворювання приводить до висновку, що приріст чисельності може стати негативним вже через 20-30 років. У принципі ця обставина може і не відмінити довгострокових прогнозів, бо рано чи пізно ефективний засіб проти СНІДу буде знайдено.

За даними ООН, на кінець 1999 р. у світі було зареєстровано 31 млн ВІЛ-носіїв [Додаток Г], з них більше 23 млн припадає на Африку [Додаток Ґ].

Щоденно вірусом уражується 16 тис. чоловік, 90% із них - жителі країн, що розвиваються. Приблизно кожний десятий - дитина молодша 15 років. Інші - дорослі, з них понад 40% жінки, половина яких - у віці від 15 до 24 років.

На кінець XX ст. прогнозується понад 42 млн ВІЛ-носіїв. З 1981 р., з моменту початку епідемії, від СНІДу померло 11,7 млн чоловік, лише протягом 2002 року епідемія призвела до загибелі більше 3 млн чол.

Станом на 01.03.2004 року в Україні офіційно зареєстровано 64 700 інфікованих ВІЛ. За даними ВООЗ, в Україні вважається інфікованим ВІЛ 1% дорослого населення. Епідемія найбільше уразила такі області: Донецьку (13 598 осіб), Дніпропетровську (11 965), Одеську (9362), Миколаївську (4246), АР Крим (4239), Луганську (1892), Харківську (1825), Запорізьку (1687), Черкаську (1559), Полтавську (1260), м. Київ (2420), м. Севастополь (862), де високий рівень інфікування призвів до зростання захворюваності на СНІД та смертності від нього.

За офіційними даними, станом на початок 2004 року в Україні 6375 дорослих та 219 дітей захворіли на СНІД. 3730 дорослих та 21 дитина померли від СНІДу. Середня тривалість життя інфікованої людини, яка не лікується, в Україні складає 5-7 років (за даними інформаційно-аналітичного бюлетня «Інфосвіт», № 4, січень 2005 р.).

На спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН по ВІЛ/СНІДу (червень 2001 р.) уряди 189 країн прийняли Декларацію, згідно з якою взяли на себе зобов'язання щодо реалізації комплексної програми дій на міжнародному та національному рівнях з метою боротьби з ВІЛ/СНІДом.

У нашій державі створена нормативно-правова база щодо виявлення, запобігання та подолання ВІЛ/СНІДу. Зокрема, в Україні прийнято закони «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (1991); «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (1998); Укази Президента України «Про Програму профілактики інфекції ВІЛ/СНІДу на 2001-2003 роки»; «Про оголошення в Україні 2002 року Роком боротьби зі СНІДом»; «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян».

На реалізацію зазначених законів та указів Президента України прийнято урядові постанови та програми. Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України від 4.03.2004 р. «Про затвердження концепції, стратегії дій уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги на лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки», програми «Захистим дітей від ВІЛ/СНІДу», «Про програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999-2000 роки»; «Про затвердження комплексної програми «Здоров'я нації на 2002--2011 роки»; «Україна дітям»; «Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України». Міністерством освіти і науки України реалізується науковий проект «Превентивна освіта та виховання дітей, учнівської та студентської молоді з профілактики ВІЛ/СНІДу».

Важливою характеристикою людської популяції є густота популяції. Густота популяції - середня кількість особин на одиницю площі. Густота популяції залежить від багатьох факторів -- від характеру клімату, ґрунту і рельєфу, від флори і фауни, від культурного рівня, здатності ощадливо використовувати природні ресурси (продуктивність господарства). Густота населення не повинна бути обов'язково однаковою в областях з однаковими умовами середовища і формою господарства. Цей показник також змінюється залежно від різниці в біосфері і джерелах харчування.

Густота населення на земній кулі змінювалася в часі і сьогодні є досить контрастною. В епоху, коли людина займалася полюванням і збиральництвом (що відповідає культурі палеоліту чи мезоліту), густота населення була менше ніж 1 чол. на 3 км2. В епоху неоліту, коли людина почала обробляти землю, густота населення зросла приблизно в 10 разів, у бронзовий і залізний віки - ще в 10 разів. Сьогодні густота населення коливається від менш ніж 1 чол. на 1 км2 у Західній Сахарі, на Фолклендських островах, у Гренландії та Шпіцбергені, до 4,5-5,5 тис. чол. - у Гібралтарі, Сингапурі і Гонконгу і навіть до 20-21 тис. на 1 км2 - у Монако і Макао[Додаток Д].

Статева структура популяції - це співвідношення кількості жінок до кількості чоловіків або кількості чоловіків до сумарної чисельності чоловіків і жінок.

Страницы: 1, 2