Ссавці Чернігівської област

а відміну від птахів крила кажанів мають вигляд тоненької голої шкірястої перетинки між розчепіреними, дуже видовженими чотирма пальцями передніх кінцівок, яка з'єднана із задніми кінцівками і хвостом. Рухаються крила завдяки сильним грудним м'язам, прикріпленим до добре розвиненого гребеня грудної кістки. У спокійному стані крила лежать складками по боках тіла. Коли кажани злітають, крила розправляються, і звірки, наче легкі тіні, ширяють у повітрі, причому махають крилами так часто, що тіло їх стає непомітним.

За способом життя ці види кажанів дуже схожі між собою. День вони проводять у затишних схованках, де, зачепившись кігтями задніх кінцівок за нерівності опори і загорнувшись у крила, звисають головою вниз доти поки не настануть сутінки. Літають на полювання з вечора до ранку [7,14].

Живляться різноманітними комахами -- Двокрилими метеликами, жуками, ловлячи їх у повітрі. Очі в кажанів маленькі і дуже погано бачать, орієнтуються тварини в темряві і полюють завдяки чудово розвиненим слуху і дотику.

Раз на рік, наприкінці травня -- на початку червня, самки кажанів на 45 -- 50 день вагітності народжують одного, рідко двох майже голих, сліпих, але добре розвинених малят, які міцно причіплюються до соска матері й весь період живлення материнським молоком літають разом з нею. Малята швидко розвиваються, і вже в кінці першого тижня після народження їх маса тіла збільшується вдвічі, а в місячному віці вони вже самостійно вилітають на полювання, хоч деякий час ще продовжують підгодовуватися молоком матері.

Річний цикл життя зазначених трьох видів кажанів схожий. Жодний із видів там, де є відповідні схованки, не відлітає взимку на південь. Коли зникає їжа (літаючі комахи), кажани впадають у сплячку.

Під час сплячки температура тіла кажанів дуже падає, серце скорочується не більше одного разу за годину, дихання майже припиняється. Життєві процеси підтримуються лише завдяки жировим запасам.

Кажани винищують величезну кількість комах -- один кажан знищує понад 500 комах, у тому числі небезпечних шкідників, лісових, садових польових культур.

Білка звичайна

Останні десятиріччя все частіше можна бачити лісових звірів -- білок у міських парках, в садах, приміських лісосмугах, тобто недалеко від людських осель, тому ми відносимо їх до синантропів, тобто супутників людини. Білка належить до найбільш красивих, граціозних тварин нашої фауни. Голова її невелика, округла, з широким лобом, вуха досить великі, стоячі, з китицями довгих волосків, особливо виразних узимку. Тіло витягнуте, завдовжки понад 20 см, гнучке. Задні лапки добре розвинені. Хвіст пухнастий, густо вкритий волоссям. Довжина хвоста майже дорівнює довжині тіла, лапи чіпкі, з гострими загнутими кігтями на пальцях.

Серед усіх наших лісових звірів білки найкраще пристосовані до деревного способу життя. Вони добре лазять по стовбурах дерев і можуть робити великі, затяжні стрибки.

Досить часто в пошуках їжі білки спускаються на поверхню грунту, але тут вони не такі спритні і при найменшій небезпеці вилазять на дерево.

Забарвлення хутра у наших білок досить мінливе і залежить від району поширення їх на території України та особливо від сезону року.

Верхня частина тіла влітку інтенсивно червоно-каштанова, з різними рудуватими відтінками, взимку -- димчасто-бурувато-сіра. Забарвлення карпатських білок темно-буре, майже чорне [7,22].

Живляться білки найрізноманітнішими кормами: горіхами ліщини, насінням хвойних дерев, зеленою корою та бруньками з пагонів широколистяних дерев, комахами, яйцями птахів і навіть пташенятами. Значне місце в живленні білок улітку займають ягоди та гриби.

Цікавим у живленні білок є те, що вони дуже старанно запасають на зиму корми -- жолуді, горіхи, гриби, які ховають у дуплах, під опалим листям або «консервують» -- розвішують на сучках дерев. Іноді в білчиних запасах буває до трьох і більше кілограмів добірних горіхів.

Білки -- денні тварини. Особливо діяльні вони в ранішні години.

Про наявність білок легко дізнатися по тих погризах, які залишають вони в місцях живлення.

Узимку можна побачити характерні сліди білок на снігу. Білки залишають відбитки всіх чотирьох ніг: попереду довші, зі зближеними п'ятками -- відбитки задніх, позаду коротші -- зі зближеними пальцями -- відбитки передніх ніг. Напрям ходу визначається за положенням задніх ніг. Під час стрімкого бігу сліди значно далі відстоять один від одного.

Своє гніздо білки звичайно влаштовують у дуплі дерева, вистеляючи його сухою травою, листям, мохом тощо. Усередині воно вистелено сухими стеблинками трав, мохом, пір'ям тощо.

У такому гнізді двічі на рік: перший раз -- у квітні, другий -- у кінці липня або в серпні, після 35-денної вагітності самки народжують малят. У кожному приплоді буває четверо-п'ятеро білченят. Перші дні після народження вони сліпі, голі й дуже немічні. Прозрівають лише в п'яти-тижневому віці, після чого швидко ростуть, а ще через два тижні намагаються самостійно добувати їжу. Покидають гніздо у двомісячному віці, проте і після цього ще деякий час продовжують ссати молоко матері. Дорослими стають на п'ятому місяці життя.

У зимову сплячку білки не залягають, але в люті морози та хуртовини по кілька днів сплять, не виходячи з теплого кубла.

3.2 Звірі лісових масивів і зелених насаджень

Їжак звичайний

Їжак -- найбільший звірок з ряду комахоїдних, родини їжакових. Довжина його тіла -- близько 30 см. Найголовніша особливість -- міцний голчастий панцир замість волосяного покриву, який вкриває верхню частину тіла. Голова, горло і черево вкриті жорстким, грубим хутром.

Голова витягнута, але не має рухомого хоботка, як у інших комахоїдних. У їжаків велика кількість гострих зубів, які майже не відрізняються один від одного. Тварини легко розгризають черепашки молюсків, тверді надкрила жуків тощо.

Забарвлення голок їжаків, на яких чергуються бурі та сірі смужки, добре поєднується з навколишнім середовищем. Білуватий із сірувато-палевим відтінком волосяний покрив черева різко відмежовується від інтенсивно бурих боків тіла.

Їжаки -- нічні тварини. Спеціальних кубел не будують. Більшу частину дня вони сплять у будь-яких затишних місцях, вистелених сухим листям. Надвечір, після заходу сонця, покидають схованки і до самого ранку розшукують їжу. Особливо активні їжаки в похмуру погоду. Після нічного дощу на піщаному ґрунті чітко видно численні своєрідні сліди їжаків, зовсім не схожі на сліди інших ссавців [7,26].

Їжаки живляться дуже різноманітною їжею. Переважно це комахи, їх личинки, слизуни, молюски, черв'яки. Зрідка вони поїдають жаб, ящірок, дрібних мишовидних гризунів, яких добувають з-під землі, розкопавши їхні нірки. Допомагає їм у цьому виключно тонкий нюх. З рослинної їжі охоче живляться яблуками, грушами, але ця їжа має для них другорядне значення.

Кубло для малят їжак готує в кущах, під оголеним сплетеним корінням дерев або в гнилому дереві з дуплом біля землі чи серед опалого листя. У відкритих місцевостях кубла їжаків бувають у природних заглибинах ґрунту або в покинутій старій норі інших звірів. Рідше самі риють собі неглибокі нори, що нагадують звичайну ямку.

Пізно восени, коли промерзає ґрунт і зменшується кількість кормів, у першу чергу комах, їжаки, зарившись в опале листя і згорнувшись у неміцний клубок, впадають у справжню зимову сплячку аж до березня.

У зимовій сплячці їжаки перебувають не так довго, як інші звірі. Прокидаються і стають активними тоді, коли сонце вже добре прогріє землю і повністю скінчаться нічні заморозки. У середині літа, в червні -- липні, після семитижневої вагітності самка народжує в кублі, добре вимощеному сухим листям та м'якою травою, чотири -- шість їжаченят. Вони сліпі, голі, розміром не більше 6,5 см, дуже немічні, з яскраво-рожевою шкірою, проте надзвичайно швидко розвиваються. Уже через кілька годин після народження малята прозрівають, вкриваються м'якенькими голками, а через тиждень починають лазити. У місячному віці вони вже здатні вести самостійне життя. Через два місяці досягають розміру дорослих, а в наступному році стають статевозрілими.

Завдяки своєму захисному колючому панциру їжаки майже не мають природних ворогів. Достатньо доторкнутися до їжака, як тіло звірка Дією підшкірного шару кільцевих м'язів негайно скорочується. Голову, ніжки і короткий хвіст він втягує до черева і випростовує голки, надаючи своєму тілу форми колючої кулі.

Тільки лисицям зрідка вдається примусити їжака розгорнутися, закотивши його у воду. Полюють на їжаків і пугачі, які своїми міцними лапами хапають їх, незважаючи на голки. Але пугачів настільки мало, що ймовірність нападу їх на їжаків незначна [7,28].

Знищуючи велику кількість комах-шкідників і мишовидних гризунів, їжаки, безперечно, корисні в лісовому і сільському господарстві і заслуговують на всіляку охорону.

Вечірниця руда

Серед кажанів нашої фауни одним з найтиповіших видів, які живуть у лісах, є вечірниця руда.

Зовнішня будова вечірниць зберігає загальні риси, характерні для кажанів.

Вечірниці руді досить великих розмірів, довжина тіла їх близько 8 см. Вуха короткі, товстошкірі, зібрані в складки, ледь виступають над хутром. Відстань між вухами дорівнює ширині голови.

Волосяний покрив низький, рівний, щільно прилягає до тіла. Забарвлення його рудувато-буре, з каштановим відтінком на спині і помітно світліше на череві. Голі частини вух і літальних перетинок -- темно-бурі.

Особливо легко впізнати цих кажанів у польоті по довгих, вузьких, загострених на кінцях крилах, які в процесі еволюції набули виключної досконалості. Політ їх сильний, швидкий і надзвичайно легкий, відзначається спритними раптовими поворотами, стрімкими кидками вниз.

Населяють руді вечірниці виключно мішані й листяні ліси, старі парки і сади з дуплистими деревами. Під час весняних та осінніх перельотів вони використовують, крім дупел, інші схованки: під корою старих дерев, у напівзруйнованих будівлях, на горищах тощо. Удень скупчуються іноді досить великими колоніями [7,28].

Живляться вечірниці руді різноманітними комахами, переважно великими жуками (хрущами, гнойовиками, жужелицями, вовчками тощо) і метеликами (листовійками, шовкопрядами, коконопрядами, золотогузками, совками тощо). Значне місце в їх живленні посідають також кровосисні мухи і комарі.

На полювання вилітають зі своїх денних схованок досить рано. Нерідко навіть при ясному сонячному освітленні вони вже носяться в повітрі в пошуках їжі. Наївшись, повертаються до своїх укриттів на відпочинок, але перед сходом сонця знову вилітають на полювання.

Полюють вечірниці звичайно поблизу своїх денних схованок, літаючи на узліссях, на великих галявинах серед лісу, на зрубах, над водоймами тощо.

Малят виводять у схованках, де відпочивають удень, спеціальних гнізд для цього не будують. У середині червня після близько 70-денної вагітності самки народжують найчастіше двох малят.

Вони сліпі, голі, проте тільки перші дні тримаються на тілі матері. Досить швидко вкриваються пухом і висять в укритті поруч з матір'ю. В кінці другої декади після народження починають самостійно вилітати із схованки.

У виводковий період самці вечірниці рудої тримаються ізольовано від самок і ніколи не оселяються з ними в одній схованці.

Вечірниця руда, знищуючи велику кількість комах-шкідників (за один раз може з'їсти до 30 хрущів), приносить неоціненну користь лісовому господарству. Вона одна з найкорисніших звірів нашої фауни.

Вовк сірий

Вовк сірий -- один з найбільших хижаків нашої фауни. Належить до родини собачих. Довжина його тіла понад 120 см. Самці завжди більші за самок.

Зовні вовки нагадують вівчарок, але характеризуються ознаками, що властиві тільки вовкам. Голова велика, широколоба, шия коротка, малорухома, морда масивна, видовжена. Очі ясно-коричневі, розміщені косо. Надбрівні дуги, опуклі, через що очі здаються запалими і більшими, ніж у собак. Міцний високий загривок і звичка підгинати задні ноги створюють уяву, наче спинна частина його сильного тулуба похила в напрямі до хвоста, а могутня широка грудна клітка відділяється від підібраного черева. Передні кінцівки хоч і стрункі, проте мускулисті й міцні. Рівномірно пухнастий хвіст вовк ніколи не закидає на спину, він у нього завжди висить («поліно»).

Забарвлення хутра улітку рудувате, значно темніше вздовж спини і майже до половини хвоста. Узимку у волосяному покриві зникають іржаво-рудуваті відтінки, і забарвлення набуває бурувато-сірого кольору, дещо світлішого на черевній частині.

Типові мешканці лісу, вовки здавна пристосувались і до життя в окультурених ландшафтах. Особливо улюблені місця оселення -- зарості чагарників на напівсухих болотах, серед лісового масиву [7,33].

Активні вовки переважно в сутінки та в нічні години і лише зрідка їх можна зустріти вдень. Проте там, де їх не переслідують, вони полюють і вдень.

У темряві вовки бачать значно краще, ніж інші звірі з родини собачих.

Вовк -- типовий хижак, який здобуває їжу самостійно, активно шукаючи і невтомно переслідуючи свою жертву.

Основу живлення вовків становлять дикі і свійські копитні тварини -- олені, козулі, кабани тощо.

Лігво для виведення малят вовки влаштовують у забезпечених кормовими ресурсами відлюдних місцях. Будують його в неглибокій норі, заглибині під корінням вивернутого дерева серед бурелому, в широкому кущі колючого чагарнику або в заглибині на землі серед густих очеретяних заростей, обов'язково поблизу водойми.

Раз на рік, у середині березня або на початку квітня, після 62 -- 64-денної вагітності вовчиця народжує частіше п'ять-шість сліпих, глухих, беззубих вовченят, які швидко розвиваються і вже в тритижневому віці здатні навіть виповзати з лігва. У місячному віці вони підгодовуються відрижкою, тобто дрібними шматочками проковтнутого батьками, напівперетравленого м'яса. У червні-липні старі вовки вже привчають вовченят до самостійного добування їжі.

Восени (в кінці вересня -- жовтні) у молодих вовченят молочні зуби замінюються на постійні. Із цього часу вовченята активно допомагають старим вовкам полювати.

Вовки -- небезпечні хижаки. До недавнього часу вони завдавали нашому господарству великих збитків [7,35].

Хоч вовк належить до мисливсько-промислових звірів, проте вартість його шкури низька порівняно з тією шкодою, яку він завдає. Це найшкідливіший звір нашої фауни.

Лисиця звичайна

Як і вовк, лисиця належить до родини собачих і своїм зовнішнім виглядом нагадує собаку, але відрізняється від нього дуже характерними ознаками.

Це середнього розміру звір, довжина якого близько 90 см. Тіло видовжене, струнке, гнучке, присадкувате. Морда видовжена, гостра. Вуха великі, загострені, завжди насторожені. Ноги відносно короткі, що забезпечує здатність плазувати, коли лисиця підкрадається до здобичі і нападає на неї. Разом з тим ноги в лисиці жилаві і сильні, що дозволяє їй робити раптові довгі стрибки. У стрибках допомагає їй пухнастий хвіст, який перевищує половину довжини тіла. Завдяки цим особливостям лисиця, не маючи такої сили, як у ведмедя та інших звірів, таких міцних ікол, як у вовків, і втяжних кігтів для захоплення здобичі, як у лісових котів тощо, не поступається своєю життєздатністю іншим хижакам нашої фауни.

Тіло лисиці вкрите густою шерстю яскраво-рудого забарвлення, досить мінливого. Воно змінюється не тільки залежно від пори року, а й від місцевості, в якій лисиці живуть. У північних районах забарвлення червоніше, у південних -- блідіше. Забарвлення хвоста дещо темніше, а кінчик його завжди білий.

Лисиця -- один із звичайних хижих звірів України, широко розповсюджена по всій території.

Населяють лисиці переважно відкриті місцевості, що перемежовуються гаями, перелісками та байраками. У норах вони переховуються від переслідувань, негоди і під час виведення молодняка. У теплі сонячні дні здебільшого відпочивають на землі після нічних мандрувань. На полювання виходять звичайно надвечір.

Дуже обережний і сторожкий звір з прекрасно розвиненим нюхом і виключно гострим слухом лисиця легко знаходить найрізноманітнішу здобич, частіше непомітно підкрадається до неї [7,36].

Живиться в основному різними ссавцями: від дрібних землерийок до молоді зайців і навіть телят козулі. Особливо багато добувають лисиці мишовидних гризунів -- мишей, полівок тощо.

Менше значення у живленні лисиць відіграють птахи та їхні яйця, яких вони іноді здобувають з наземних гнізд. Не гребують вони й падлом.

Улітку лисиці споживають також різних земноводних, ящірок, жуків та їхніх личинок. У цей час та восени їдять також ягоди: чорницю, брусницю тощо.

Нори, у яких лисиці влаштовують кубла для виведення малят, вони виривають звичайно в найглухіших кутках, у гущавині невеликих лісових масивів, що чергуються з обробленими полями, чагарниковими заростями або луками, на схилах ярів, на сухих узгір'ях з піщаним ґрунтом тощо.

Вирита нора йде похило вглиб на 1 -- 1,5 м, а потім тягнеться під землею на 3 -- 4 м. Характерна особливість лисячої нори -- кілька вихідних отворів.

У такій норі звичайно вже в кінці березня, раз на рік, самка після близько 8-тижневої вагітності народжує п'ять-шість лисенят. Через 2 тижні лисенята прозрівають, починають швидко розвиватись і вже в кінці квітня -- на початку травня виповзають з нори, граються між собою, а стомившись, спокійно лежать, вигріваючись на сонці.

Батьківської нори лисенята не покидають протягом усього літа. У червні вони вже беруть участь у полюванні разом з дорослими.

Статевої зрілості молоді лисиці досягають у дворічному віці, але бувають випадки, коли молоді самки починають розмножуватися вже на наступний рік. Живлячись комахами-шкідниками, лисиці приносять користь лісовому господарству, оберігаючи молоді лісові насадження від пошкоджень.

Важливе значення має лисиця і як цінний мисливсько-промисловий хутровий звір.

Куниця лісова

Середнього розміру, близько 50 см завдовжки, цей хижий звір дуже близький родич кам'яної куниці. Морда в нього широка і коротка, вуха досить великі, стоячі, із заокругленими верхівками, тіло струнке і гнучке, видовжене. Хвіст довгий, пухнастий, кінцівки короткі, міцні, п'ятипалі, кігтисті.

Така будова тіла дає можливість лісовій куниці з виключною спритністю і блискавичною швидкістю стрибати по стовбурах і гілках дерев верхнього лісового ярусу, так само, як і по землі, у погоні за здобиччю.

Від куниці кам'яної її відрізняє жовта або жовтогаряча пляма на горлі, що заходить між передні лапи.

Волосяний покрив добре розвинений, каштаново-бурий, пухнастий, з густим, ніжним, світлим підшерстям, яке помітно просвічує крізь порівняно рідку ость, тому загальний тон хутра здається дещо світлішим.

Ареал цього типово лісового звіра все більше скорочується, проте поширена куниця лісова ще досить широко, хоч чисельність її невелика.

Особливо улюблені місця куниць лісових -- лісові масиви, де майже не провадяться санітарні рубки, де надовго зберігаються буреломи, сушняки, де багато старих дуплистих дерев, тобто, де є зручні укриття, в яких вони можуть спокійно переховуватися від переслідувань, відпочивати вдень, знайти надійну схованку взимку. Постійного місця перебування куниці не мають, ведуть кочовий спосіб життя. На денний відпочинок влаштовуються в дуплі дерева або гнізді білки чи щілині скелі, там, де її застане світанок після нічного мисливського мандрування [1,49].

Куниця лісова -- нічний хижак. Удень вона спить, і побачити її вдається дуже рідко, а вночі -- особливо діяльна.

За способами живлення лісові куниці -- типові хижаки, споживають різноманітних дрібних тварин: мишовидних гризунів, землерийок, вовчків, дрібних птахів та їхні яйця, жаб, вужів, комах (переважно жуків). Іноді полюють і на досить великих тварин: молодих зайців, білок. Не другорядне значення в раціоні живлення влітку і восени мають рослинні корми (плоди диких фруктових дерев, горіхи, малина, шипшина, горобина тощо).

Під час народження малят самки перестають кочувати, надовго залишаються на одному місці, влаштовують кубло, яке частіше вистеляють у дуплі старого дерева, гнізді білки або в заглибинах серед каміння.

Раз на рік, у кінці квітня самка після тривалої вагітності (230--325 днів) народжує четверо -- п'ятеро сліпих малят, які дуже повільно розвиваються (прозрівають тільки через 5 тижнів). Прозрівши, вони стають дуже активними і вже в двомісячному віці разом з батьками починають виходити на полювання.

До пізньої осені вся сім'я куниці тримається разом, і лише на початку жовтня молоді тварини поступово переходять на самостійне життя.

Лісова куниця має велике господарське значення як один з найцінніших хутрових звірів, вартість хутра якого наближається до вартості хутра соболя. Крім того, знищуючи велику кількість шкідників лісу -- мишовидних гризунів, жуків тощо, куниця приносить велику користь лісовому господарству.

Тхір чорний

Зовнішній вигляд і загальна будова тіла цього невеликого хижака з родини куницевих зберігають усі ознаки, властиві звірям цієї родини. Тулуб видовжений, стрункий, гнучкий, завдовжки близько 45 см. Голова округла, морда трохи видовжена і непомітно переходить у рухливий шийний відділ тулуба. Вуха невеликі, ледве видно їх з хутра. Кінцівки короткі, сильні. Волосяний покрив з коротким густим підшерстям світло-палевого або іржастого кольору, який видно крізь довге волосся блискучого чорно-бурого забарвлення. Нижня частина тіла і хвіст -- чорні [1,49].

Страницы: 1, 2, 3, 4