Підходи до визначення необхідного та достатнього обсягу прибутку банку

p align="left">Поняття прибутку в економічній системі пов'язане з наявністю товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо приватної. Перші визначення прибутку збігалися з поняттям валового доходу, який за індивідуалістичною системою розподілу поділявся на три категорії: доходи від капіталу, від землі та від праці. Вважалося, що кожен із видів є обов'язковою винагородою для одержувача за надані послуги в народному господарстві.

Це добре розуміли представники класичної школи, які брали до уваги історичний і юридичний факт володіння тим чи іншим капітальним майном, землею або капіталом (засобами виробництва, матеріалами, коштами) як основу вирішення питання про походження прибутку. А. Сміт і Д. Рікардо виокремили поняття прибутку в особливу економічну категорію, яку досліджували в тісному зв'язку з процесом накопичення капіталу, з факторами зростання суспільного багатства [266].

У різні часи прибуток трактувався як: закономірний результат продуктивності капіталу; винагорода капіталістові за його діяльність і ризик; частина неоплаченої праці найманого робітника. Пояснення джерел виникнення прибутку набуло розвитку в різноманітних напрямах подальших теорій прибутку. Позиція вчених щодо джерел виникнення прибутку формувалася здебільшого залежно від їхніх поглядів на закони виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Спираючись на досягнення класичної школи, під впливом теорії продуктивності капіталу, а також концепції граничної корисності на рубежі ХІХ-ХХ століть склалася неокласична теорія прибутку. Вона мала подвійне тлумачення. З одного боку, Дж. Б. Кларк, Л. Вальрас вважали, що прибуток -це винагорода, ціна одного окремого фактору виробництва - капіталу, не враховуючи винагороди за інші фактори - землю, працю. З другого боку, А. Маршал розглядав прибуток як комплексний дохід підприємця від усіх факторів виробництва. Особливим чинником, який мав вплив на розвиток неокласичної теорії прибутку, був ризик, оскільки будь-яка форма розміщення капіталу завжди пов'язана з невизначеністю. Поняття ризику у працях І. Фішера, Г. Мюрдаля, Е. Лундберга, Ф. Найта досліджується як важливий розрахунковий показник, що використовується для аналізу прибутку в умовах недосконалої конкуренції і надприбутків. При цьому сам прибуток характеризується або як винагорода підприємцю за певний ризик його діяльності, або як розходження між очікуваними і фактично отриманими доходами [266].

У ринковій економіці низький ризик пов'язаний із низькими доходами, що вищий рівень ризику, то можливі більші доходи. Якщо йдеться про вкладання грошей в різні об'єкти з однаковою віддачею, то привабливішим буде найменш ризиковий проект. Інвестор має отримувати компенсацію за ризик. У публікаціях останніх років російський вчений І. А. Бланк одним із перших використовує поняття співвідношення ризику і доходу у своєму визначенні прибутку. На думку вченого, прибуток - це втілений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності та є різницею між сукупними доходами і сукупними витратами у процесі здійснення цієї діяльності [47].

Таким чином, прибуток є різницею між доходами, отриманими банком за відповідний період унаслідок своєї діяльності, і витратами, здійсненими за той самий період для забезпечення цієї діяльності.

Водночас стратегічною метою діяльності банку є максимізація його ринкової вартості (ринкової оцінки власного капіталу). На зміну ринкової вартості капіталу впливають два основні чинники - чистий прибуток і рівень ризику банку. Вартість акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення дивідендних виплат у майбутньому або за сталої прибутковості знижується рівень ризику, який бере на себе банк.

Менеджери банку повинні працювати, маючи на меті збільшити майбутні доходи банку чи знизити ризикованість операцій, аби підвищити вартість акцій банку. Отже, всі управлінські рішення у сфері управління діяльністю банку мають оцінюватися за співвідношенням прибутків і ризиків.

Таких поглядів на мету діяльності банку дотримується більшість зарубіжних учених. Так, П. Роуз наголошує: «Максимізація вартості акціонерного капіталу банку є ключовим завданням, яке повинно мати пріоритет над іншими» [199]. Дж. Сінкі зазначає: «Метою банку має бути максимізація його власного капіталу» [210].

Серед вітчизняних вчених вагомий внесок у розробку теоретичних положень та методичних підходів з цієї тематики зробила Л. Примостка [189; 190; 192]. Розглянувши залежність між прибутком і ризиком, Л. Примостка зазначає: «Ринкова оцінка вартості банку підвищується за двох обставин: підвищення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості. Тому вибір стратегій управління фінансами банку незначний - їх дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга - має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків» [190].

Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю і ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).

Банки - це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найкращими управлінськими рішеннями слід визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку і ризику, оскільки саме цей механізм працює на ринку.

Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази, і для більшості з них мета управління капіталом полягає в його поповненні. У банківській практиці використовують два методи поповнення капіталу: метод внутрішніх джерел поповнення капіталу і метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку - найприйнятніша форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази не розширює кола власників, а отже, дозволяє зберегти чинну систему контролю за діяльністю банку й уникнути зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань: забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам, достатнє фінансування діяльності банку. Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створювати проблеми під час залучення капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу великою мірою визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною політикою є така, котра максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати капітал у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Для підтримання сталого рівня дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх прибутків спрямовують на виплату дивідендів за акціями. Це пов'язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності.

Перевагами методу внутрішніх джерел поповнення капіталу є: незалежність від кон'юнктури ринку; немає витрат на залучення капіталу зовні- простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший; немає загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів. Недоліками цього методу є: - повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків; - виникнення проблем зменшення дивідендів; - повільне нарощування капіталу. Банки повинні планувати свою діяльність щодо поповнення капіталу.

Процес планування має включати такі етапи: розроблення загального фінансового плану діяльності банку; - визначення величини капіталу, потрібної для розширення активних операцій, підвищення їхньої ризикованості (якщо банк проводить агресивну політику), задоволення вимог органів банківського нагляду; визначення величини банківського капіталу, який може бути залучений банком за рахунок нерозподіленого прибутку.

На підставі розглянутого можна зазначити, що прибуток банку є внутрішнім джерелом його розвитку. Тому управління прибутком слід розглядати як важливу складову банківського менеджменту, мета якої полягає в максимізації прибутку за допустимого рівня ризиків.

Утім, варто підкреслити, що банківська діяльність -це комплекс взаємопов'язаних господарських процесів, які залежать від численних факторів. А отже, рівень прибутковості визначається як внутрішніми (ендогенними), так і зовнішніми (екзогенними) факторами. Перші прямо залежать від організації роботи банку, другі - від зовнішніх умов. Цим поділом, на нашу думку, доцільно керуватися, моделюючи фінансово-господарську діяльність та здійснюючи комплексний пошук резервів для підвищення ефективності роботи банку та максимізації його прибутку.

Фактори максимізації банківського прибутку

Внутрішні фактори поділяються на дві підгрупи: соціальні й економічні. До соціальних належать соціальна компетенція менеджерів банку, підвищення кваліфікаційного рівня його працівників, поліпшення умов їхньої праці та життя. Все це забезпечує ефективну роботу персоналу, а отже - більш якісне обслуговування клієнтів. Успішна робота банку суттєво залежить від політики, якою він керується у виборі концепції власного розвитку, від характеру його діяльності, продукту, який він пропонує ринку (видів кредиту, спектра платних послуг тощо). Це так звані внутрішньобанківські економічні фактори, серед яких важливим є оптимальне розміщення банківських коштів у різні види активів. При цьому корисним засобом для одержання максимального прибутку є ретельне зіставлення граничних витрат на залучення коштів із гранично можливими доходами від активних операцій. Останнє означає, що банківські ресурси використовуватимуться ефективніше: зменшуватимуться видатки на формування грошових ресурсів і збільшуватиметься дохідність активів.

Щодо впливу на фінансову стійкість і результативність роботи банку визначальними внутрішніми факторами є концепція його розвитку та внутрішня економічна політика. Вони мають обумовлювати такий розподіл активів і таке формування пасивів, які б забезпечували:

достатній ступінь надійності, що проявляється в розумному розподілі активів за функціональними групами на умовах строковості;

достатній ступінь ліквідності, що виражається в управлінні портфелем активів на умовах строковості;

достатній рівень рентабельності, що проявляється у максимізації прибутків від активних операцій та одночасній мінімізації витрат на залучення банківських ресурсів.

Вирішальне значення для прибутковості банку має забезпечення взаємозв'язку між управлінням активами і управлінням пасивними операціями. При цьому важливо зважати не тільки на загальний обсяг прибутку, а й на структуру його розподілу, особливо на ту частку, яка спрямовується на розширення і вдосконалення операцій та банківських технологій, сучасне комп'ютерне, інформаційно-програмне забезпечення, рекламну та маркетингову діяльність, зниження затрат і підвищення якості обслуговування. Крім того, слід враховувати, що прагнення збільшити прибуток та необхідність вести конкурентну боротьбу в галузі фінансових послуг в умовах перехідної економіки веде до зростання ризиків. їх подоланню сприяє дотримання банком нормативів ліквідності, його спроможність формувати відповідні обов'язкові резерви на випадок можливого дефіциту платіжних ресурсів та резерви власного капіталу для відшкодування невиправданого ризику активних операцій, зокрема для покриття збитків за кредитами.

Забезпечити фінансову стабільність та ефективність діяльності банку можна за умови дотримання таких принципів структуризації активів і пасивів:

конвертування фінансових коштів і цінних паперів, що не приносять доходів, у грошові кошти й високоліквідні прибуткові активи;

скорочення витрат, не пов'язаних із забезпеченням відтворення обігових коштів, розширення кількості операцій та банківських послуг;

негайний продаж тих активів, які в даній кон'юнктурній ситуації фінансового ринку виявляються непотрібними чи нерентабельними;

професіоналізм у проведенні операцій із купівлі-продажу валютних коштів з урахуванням кон'юнктури всіх світових відкритих валютних ринків, а не лише місцевого, як це робиться в Україні;

блокування переходу частини активів у дебіторську заборгованість та її скорочення шляхом продажу банкам, які здійснюють факторингові операції;

участь у перерозподілі високоліквідних високообігових активів як у самому банку, так і між банками.

Однак прибутковість діяльності банку залежить не лише від внутрішніх, а й від зовнішніх факторів, які включають такі аспекти:

ринкові - економічні умови господарювання, рівень техніки й технології, реальні доходи населення, довіра суб'єктів господарювання та приватних осіб до банківської системи, демографічні чинники (зростання кількості населення), структура ринку, конкуренція та пропозиція і попит на кредит, потенційна кредитоспроможність позичальників, ціна кредитних ресурсів;

адміністративні - важелі державного регулювання, фінансова, грошово-кредитна та податкова системи, механізм розподілу прибутку тощо.

Серед зовнішніх факторів можна виділити ті, які мають найістотніший вплив на фінансову стійкість банку та його дохідність.

Так, особливе значення для успішної діяльності банку має фаза економічного циклу, в якій перебуває країна. У період кризи загалом знижуються доходи суб'єктів економічної діяльності, відносно і навіть абсолютно скорочуються масштаби прибутку підприємств, у тому числі й банків (унаслідок погіршення структури розміщення активів). Усе це призводить до зниження ліквідності та надійності. Далі у період кризи зростає кількість неплатежів, а отже, й кількість банкрутств банківських установ.

Суттєво впливає на фінансову стійкість і прибутковість також рівень, динаміка та коливання реальних доходів юридичних і фізичних осіб. Від цього, зокрема, залежить стійкість депозитної бази банку. У свою чергу, рівень реальних доходів населення залежить від фази економічного циклу. Крім того, у банківській сфері зростає як міжбанківська конкуренція, так і конкуренція банків із різноманітними фінансово-промисловими групами, корпораціями, інвестиційними фондами та компаніями, страховими і пенсійними фондами, кредитними спілками тощо. Гострота конкурентної боротьби - важливий фактор впливу на прибутковість банківської діяльності. Серйозними макроекономічними чинниками фінансової стабільності є грошово-кредитна і податкова політика, рівень розвитку фінансового ринку, страхової справи та зовнішніх економічних зв'язків; істотно впливає на неї і курс валют.

Фінансова стійкість і рівень прибутковості банків залежать також від загальноекономічної стабільності, що особливо відчутно впливає на діяльність вітчизняних банків. Розглядаючи фінансову стабільність і дохідність банку, слід також враховувати ставлення держави до банківської сфери, принципи державного регулювання банківської діяльності. Одним із найнесприятливіших факторів, які дестабілізують фінансове становище в Україні, є інфляція [47].

Порівнюючи вплив внутрішніх і зовнішніх факторів на можливості максимізації банківського прибутку, можна зробити висновок, що недостатній ступінь конкуренції на ринку та неминуче у перехідний період підвищення ризику неповернення коштів за багатьма активними операціями вносять корективи у схему формування і розподілу фінансових ресурсів банку. За таких умов підвищену увагу слід приділити механізмові управління банком: прогнозуванню (кон'юнктури кредитного ринку, цін на кредитні ресурси, попиту на кредит), плануванню (заходів щодо зменшення витрат, підвищення якості банківських послуг і конкурентоспроможності банку) та вибору розумної банківської стратегії (оптимізація структури балансу, формування кредитної, інвестиційної політики, моніторинг позичок тощо). Досконале управління банком дасть змогу досягти бажаних результатів у банківській діяльності. Управління прибутком банку здійснюється через систему елементів управління, тісно пов'язаних між собою. В економічній літературі є розробки стосовно окремих складових управління прибутком банку [37; 90; 129; 130; 134; 220].

Аналіз зазначених праць дає змогу зробити висновок про те, що питання управління прибутком банку не розглядається в цілісній системі об'єктів і функцій управління. Вивчається управління або лише окремих складових системи управління прибутком (доходів, витрат), або не розглядається у взаємозв'язку всіх функцій управління.

Інші вчені зводять управління прибутком банку або окремими складовими до аналізу показників (доходів, витрат, прибутку, норми прибутку на капітал, рентабельності, прибутковості окремих банківських продуктів, клієнтів, ринків), що не охоплює всього процесу управління [84; 89; 101; 120].

На нашу думку, доцільно виділити такі основні блоки управління прибутком банку:

визначення підрозділів банку, що беруть участь у процесі управління прибутком;

планування доходів, витрат і прибутку банку;

застосування способів оцінки рівня прибутковості банківської діяльності;

визначення методів поточного регулювання прибутку.

Управління прибутком банку здійснюється на різних рівнях: на рівні банку загалом (макрорівень) і на рівні окремих напрямів його діяльності, конкретних банківських продуктів, окремих робочих місць, взаємин із клієнтом (мікрорівень). Зміст окремих елементів управління рентабельністю банківської установи має свою специфіку стосовно перерахованих рівнів.

В управлінні прибутком банку беруть участь різні його підрозділи: керівні органи, департаменти, управління, відділи. До їх числа належать, по-перше, функціональні підрозділи, тобто управління і відділи, що прямо беруть участь у проведенні активних і пасивних операцій банку. По-друге, до числа підрозділів кредитної організації, що беруть участь в управлінні прибутком, належить казначейство або інше зведене управління. Третім підрозділом банку, що бере участь в управлінні прибутком, є бухгалтерія. Нарешті, до четвертого підрозділу слід віднести службу внутрішнього контролю.

Планування доходів, витрат і прибутку банку як елемента управління рентабельністю банку на макрорівні включає такі напрями: складання планового балансу доходів і витрат банку в рамках бізнес-плану, планування на його основі достатньої процентної маржі, складання кошторису доходів і витрат банку, прогнозний розрахунок норми прибутку на активи і власний капітал, планування розподілу прибутку.

Водночас потрібно використовувати такі методи оцінки та регулювання прибутковості банку: структурний аналіз доходів, витрат і джерел формування прибутку (фінансового результату), аналіз динаміки і співвідношення темпів зростання доходів і витрат банку, оцінка результатів діяльності на основі системи фінансових коефіцієнтів, факторний аналіз показників дохідності та прибутковості банку.

Метою структурного аналізу є виявлення основних видів доходів і джерел прибутку для оцінки їх надійності і можливості збереження в майбутньому. Структурний аналіз витрат банку дозволяє виявити сфери діяльності, що негативно впливають на загальний фінансовий результат. Структурний аналіз доходів, витрат і джерел формування прибутку дає інформацію для оцінки ефективності роботи банку з кількісних і якісних позицій, на її основі ухвалюються рішення про зміни напрямів активних і пасивних операцій, які будуть сприяти максимізації прибутку та захисту банку від ризику. Для оцінки рівня прибутковості банку використовується система коефіцієнтів: коефіцієнти процентної маржі, рівнів непроцентних доходів і витрат, співвідношення непроцентної і процентної маржі, стабільних доходів на 1 гривню активів, частки дивідендів у доходах, витрат на 1 гривню активів, коефіцієнти спреду і посередницької маржі, показники прибутковості активів і власного капіталу, прибутку на одного працівника.

Факторний аналіз рівня прибутковості банку дозволяє деталізувати причини її зміни, а на цій основі конкретизувати прийняття управлінських рішень. Він застосовується для виявлення основного чинника зміни показника прибутковості.

Важливим елементом у системі управління прибутком є її поточне регулювання. Оцінка рівня прибутковості банку дозволяє оцінити ступінь надійності банку і виділити основні чинники, від яких вона залежить. У свою чергу, ці чинники визначають переважні методи поточного регулювання прибутку. Методи поточного регулювання прибутку банку включають регулювання процентної маржі; управління безпроцентним доходом на основі контролю за його рівнем, стабільністю джерел, їх диверсифікацією, вивчення ринку послуг; регулювання структури і рівня поточних безпроцентних витрат; відстеження «критичних точок» падіння рентабельності банку.

Отже, система управління прибутком банку включає: визначення функцій підрозділів, що беруть участь в управлінні прибутком; планування доходів, витрат і прибутку банку; вибір способів оцінки рівня прибутковості банківської діяльності; визначення методів поточного регулювання прибутку. Специфіка змісту цих елементів залежить від того, на якому рівні здійснюється це управління: на рівні банку, окремих напрямів його діяльності, конкретних банківських продуктів, робочого місця або взаємин із клієнтом. Це в підсумку зумовлює потребу більш докладно розглянути питання щодо оцінки, планування та прогнозування прибутку банку

Стратегічне управління прибутковістю банку

Операційна діяльність, положення на ринку, взаємини з клієнтами, загальна репутація і т.д. - усе це через складну систему фінансових показників трансформується в узагальнююче поняття фінансового стану банку. Оцінюючи будь-який банк, експерти оперують саме фінансовими показниками, визначаючи нинішній і перспективний фінансовий стан, що за умов розвиненого фондового ринку перетворюється в найбільш доступний і водночас найбільш загальний фінансовий показник - ринкову вартість банку, що утворена ринковим курсом акцій, помноженим на емітовану кількість акцій. При розробці цієї стратегії, вони оперують різними фінансовими інструментами (наприклад, системою бюджетування) і складають фінансовий план (бюджет), що враховує кожний вид діяльності банку по кожному його підрозділу. За рахунок такого механізму відбувається узагальнення і перетворення різних за своєю природою показників діяльності у фінансові показники [14],[18].

Аналіз виконання стратегічних планів значної кількості банків усіх сфер діяльності, проведений західними фахівцями, дав несподівані результати, узагальнити які можна двома твердженнями: результат впровадження місії і стратегії банку в практику незначною мірою залежить від якості самої стратегії, а найбільше - від якості її реалізації;

базування методики оцінки ефективності діяльності банку виключно на фінансових показниках не забезпечує майбутньої економічної цінності банку.

Перше твердження підкріплюється такими фактами: на початку 1980-х років менш ніж 10% якісно сформульованих стратегій було реально виконано; практично 70% компаній мають справу з проблемою неякісної реалізації стратегій, а не низької якості стратегій.

Аналізуючи дану проблему більш детально, фахівці виявили, що основною причиною невдач при реалізації стратегій є не відсутність прагнень чи спроб їх виконувати, а суттєве зростання вимог до компаній, які оперують на сучасному ринку. Зокрема, проведене експертами інституту Вгоокіп§8 дослідження показало, що на початок 1980-х років балансова вартість матеріальних активів складала 62% від загальних активів банків, на початку 1990-х років цей показник зменшився до 38%, а на початок 2000-х років знаходиться в межах 10-15%.

У результаті зниження значущості матеріальних активів у функціонуванні банків відбувається процес суттєвого підвищення значущості нематеріальних активів і відповідно процесів, що пов'язані з ними, - безперервне впровадження нових технологій операційної діяльності та інноваційних підходів управлінської діяльності, впровадження ефективної мотивації персоналу, використання ефективних інформаційних систем для автоматизації практично всіх операцій, запровадження комплексних систем менеджменту відносин з клієнтами і т.д.

При цьому стратегія банку як курс, який вона обрала на найближчий доступний для огляду проміжок часу, набуває нового значення. Саме її виконання забезпечує успіх компанії у майбутньому, а відхилення від її використання, відмова від досягнення встановлених пріоритетів чи зменшення темпів розвитку та впровадження інновацій обов'язково супроводжуються послабленням ринкової позиції і відразу негативно впливають на досягнення бажаних фінансових показників, ф в найгіршому випадку - приводять банк до банкрутства.

Таким чином, стратегія стає безпосереднім інструментом ведення бізнесу, а вимоги до ефективності використання цього інструменту постійно зростають.

Оскільки, прибуток банку є внутрішнім джерелом його розвитку. Тому стратегічне управління прибутковістю банку - важлива складова частина банківського менеджменту, мета якої полягає в максимізації прибутку при допустимому рівні ризиків і забезпеченні ліквідності балансу.

Сутність стратегічного управління прибутковістю банку полягає в отриманні відповіді на три найважливіших питання які визначають можливість і перспективність подальшого розвитку будь-якого банку: якою є нинішня прибутковість банку; якою має бути прибутковість банку у майбутньому; яким чином бажана прибутковість буде досягнута.

Для того, щоб дати відповіді на ці питання управлінці банку розробляють так звану поточну ситуацію, у якій знаходиться банк перш ніж визначати напрямки подальшого розвитку. Це потребує формування необхідної інформаційної бази, яка б забезпечувала процес прийняття стратегічних рішень відповідними даними для аналізу.

Друге питання відображає таку важливу особливість стратегічного менеджменту як орієнтація на майбутнє. Для відповіді на нього необхідно чітко визначити цілі, які має досягти банк.

Третє питання стратегічного менеджменту пов'язане з реалізацією обраної стратегії під час якої може відбуватися коригування двох попередніх етапів.

У сучасних умовах стратегічне управління прибутками банку, націлене на збільшення сьогоднішніх уподобань клієнтів, що стала результатом використання виключно фінансових показників як інструмента при розробці фінансової стратегії може привести банк до втрати лідируючого положення і навіть до критичного стану.

Використання лише фінансових показників при розробці фінансової стратегії банку може означати, наприклад, його перехід виключно на спекулятивні операції. Приклад подібної хибної стратегії - криза 1998 року в Росії, коли внаслідок урядового дефолту збанкрутувала значна кількість банків, адже величезна кількість банків займалася переважно спекулятивними операціями, граючи на ринку облігацій внутрішнього урядового займу, незважаючи на той факт, що експерти передбачали підвищену ризиковість даного виду операцій [59], [69].

Іншим напрямком неправильно обраної фінансової стратегії для банку може бути орієнтація на залучення депозитів за будь-яку ціну і за будь-яких умов. Дійсно, чим більшою є депозитна база банку, тим кращими є більшість його фінансових показників, однак банк має не просто обрати курс на поліпшення фінансових показників, він має визначити і те, яким чином слід здійснювати даний процес. Якщо банк буде залучати депозит в той час, як в економіці відбувається спад, коли попит на банківські кредити надзвичайно низький, то він ризикує розплачуватися перед вкладниками в момент повернення вкладів власними коштами, що приведе до його кризового стану.

Звичайно, банк не може відмовитися від залучення депозитів за умов спаду в економіці, але має зробити це більш розумно, максимально знизивши відсоткові ставки по низ та запропонувавши клієнтам найбільш тривалі строки вкладень. Даний підхід не призведе до поліпшення фінансових показників банку в короткостроковій перспективі, однак, принаймні, не спричинить їх зниження в довгостроковому періоді.

Таким чином, для вирішення двох зазначених проблем (низька ефективність виконання стратегій і неможливість використання для аналізу лише фінансових показників) необхідно:

- по-перше, приділити максимум уваги процесу виконання стратегії, забезпечивши доведення її до безпосередніх виконавців, а не лише до керівного персоналу;

- по-друге, при розробці фінансової стратегії обов'язково брати до уваги не лише фінансові показники, а й інші, що також характеризують діяльність банку.

Стратегічне управління прибутком банку здійснюється через систему елементів управління, тісно пов'язаних між собою. В економічній літературі є розробки стосовно менеджменту окремих складових системи стратегічного управління прибутком банку [14], [18]. Аналіз зазначених праць дає змогу зробити висновок про те, що питання прибутку банку не розглядаються в цілісній системі.

На нашу думку, необхідно виділити наступні основні блоки стратегічного управління прибутком банку: визначення підрозділів банку, що беруть участь у процесі управління прибутком; планування доходів, витрат і прибутку банку; застосування способів оцінки рівня прибутковості банківської діяльності; визначення методів поточного регулювання прибутку.

Стратегічне управління прибутковістю банку здійснюється на різних рівнях: на рівні банку в цілому (макрорівень) і на рівні окремих напрямків діяльності банку, конкретних банківських продуктів, окремих робочих місць, взаємин з клієнтом (мікрорівень). Зміст окремих елементів управління рентабельністю банківської установи має свою специфіку стосовно перерахованих рівнів.

В управлінні прибутковістю банку беруть участь різні його підрозділи: керівні органи, департаменти, управління, відділи. До їх числа відносяться, по-перше, функціональні підрозділи, тобто управління і відділи, що прямо беруть участь в проведенні активних і пасивних операцій банку. По-друге, до числа підрозділів кредитної організації, що беруть участь в управлінні прибутком, відноситься казначейство або інше зведене управління. Третім підрозділом банку, що бере участь в управлінні прибутком, є бухгалтерія. Нарешті, до четвертого підрозділу слід віднести службу внутрішнього контролю.

Для успішної реалізації стратегії управління прибутковістю банку необхідно керуватися такими принципами, які можна вважати ключовими факторами успіху виконання стратегії: універсальність діяльності банку, виконання всіх основних видів банківських операцій, обслуговування різних сегментів економіки; зважений баланс дохідності й ризикованості виконуваних операцій; максимізація прибутків при забезпеченні надійності вкладання коштів; суворе дотримання нормативів банківської діяльності, інструкцій і вимог НБУ, "чистота" ведення банківського бізнесу; орієнтація на клієнтів, що представляють середній вітчизняний бізнес; реалістична експансія: поступове нарощування масштабів діяльності, зміцнення позицій у банківському секторі на основі надійних (малоризикованих) проектів розвитку; активна участь у програмах стратегічного кредитування підприємств сфери інтересів акціонерів; розширення інструментальних можливостей банку як за рахунок внутрішнього технологічного вдосконалення, так і за рахунок розвитку бізнесу, технологічно пов'язаного з банком (створення холдингу).

Розвиток банку пов'язаний з розширенням обсягів та оборотів фінансових операцій, збільшенням кількості клієнтів. У довгостроковій перспективі розвиток є неодмінною передумовою забезпечення належної рентабельності. З метою отримання прибутку банк постійно оперує залученими коштами фізичних і юридичних осіб, обсяг яких у десятки разів перевищує його власний капітал. Тому важливо розглянути основні чинники, що впливають на попит і пропозицію в межах ринку кредитних ресурсів: обсяг грошової маси і швидкість обігу грошей; рівень інфляції та інфляційні очікування економічних суб'єктів; співвідношення у структурі залучених коштів комерційних банків строкових депозитів і вкладів до запитання; стан виконання державного бюджету; ринок цінних паперів, зокрема ринок державних боргових зобов'язань; інструменти державного регулювання (рівень облікової ставки, норми обов'язкового резервування залучених коштів, порядок і розмір плати за використання комерційними банками коштів державного і місцевих бюджетів тощо.

Керівництво банку повинно бути зосереджене на вдосконаленні стратегічного управління прибутковістю банку. Якби банки сьогодні відрегулювали свою дивідендну і процентну політику, то потенційні інвестори були б зацікавлені стати спочатку співвласниками, а потому і вкладниками того чи іншого банку. Така ситуація спричинила би прагненням підтримувати на необхідному рівні капіталізацію шляхом скорочення проблемних кредитів і переходу до обережної кредитної політики. Тоді банки водночас не забували й про прибуток, адже акціонери створюють їх сам задля цього.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що якісна розробка і чітке формулювання стратегії управління банком не виступає гарантом досягнення декларованих у ній цілей. Для того, щоб досягти цілей (збільшення прибутковості), зазначених у стратегії управління прибутками, необхідно сфокусуватися одночасно на процесах перетворення декларованих цілей у реальні дії та використання комплексних і взаємопов'язаних показників для оцінки ефективності діяльності банку. Адже сучасний банк -це, без сумніву, цілісна багаторівнева система. Фінансова стратегія є лише одним із елементів, що утворюють загальну систему управління банком.

Страницы: 1, 2