бесплатно рефераты
 

Історія розвитку та краху Бретон-Вудської валютної системи. Реформування Німецького федерального банку

Історія розвитку та краху Бретон-Вудської валютної системи. Реформування Німецького федерального банку

Київський національний економічний університет

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КОНТРОЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з предмету

"ГРОШІ ТА КРЕДИТ"

Виконала: студентка 2 курсу

Спеціальність: Банківська справа

Магістерська програма: Банківський менеджмент

заочна форма навчання Ратушна О.В.

Перевірила: доц. Заболотна Н.

КИЇВ - 2010

Зміст

  • 1. Причини кризу та краху Бреттон-Вудської системи
    • 2. Німецький федеральний банк: реформування структури у зв'язку зі входженням до ССЦБ
1. Причини кризу та краху Бреттон-Вудської системи

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-Вудська, валютна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. після підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.

Передумови Бреттон-Вудської системи були сформовані в 30-х роках унаслідок розпаду механізму міжнародних розрахунків, заснованого на золотодевізному стандарті. Основою Бреттон-Вудської системи стала система золотовалютного стандарту, яка згодом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту. Основні характерні риси Бреттон-Вудської валютної системи:

* поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовуються дві національні валюти - долар США та (у значно меншому обсязі) англійський фунт стерлінгів;

* підтримання США розміну паперового долара на золото за офіційною ціною: 35 дол. США за одну тройську унцію (31,103 г) золота, але тільки для центральних банків та урядових установ інших країн;

* створення Міжнародного валютного фонду (МВФ), що надає його членам кредитну допомогу для здійснення валютної інтервенції, і Банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світового банку);

* офіційні курси валют установлювалися через визначення їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара США. Вони могли відхилятися не більш як на 1% в обидві сторони без погодження з МВФ. Девальвації понад 10% відбувалися лише за згодою МВФ. Щоб забезпечити відповідність меж коливанням курсів валют, центральні банки були зобов'язані здійснювати валютну інтервенцію в доларах;

* міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував підтримання країнами-учасницями офіційних валютних паритетів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обмежень була потрібна згода МВФ;

" через обмін по централізованих каналах золота на валюту (у разі надмірного зменшення запасів останньої) або, навпаки, валюти на золото державні органи мали можливість здійснювати розрахунки з іншими країнами за платіжними балансами;

* у разі необхідності країни через механізм МВФ та іншими шляхами могли надавати одна одній кредити в іноземній валюті Для фінансування дефіциту платіжного балансу.

У результаті Бреттон-Вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагромадження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

Бреттон-Вудська система протягом 50--60-х років сприяла розвиткові міжнародних економічних зв'язків. Водночас вона містила глибокі внутрішні суперечності. Розмін паперового долара на золото за офіційною ціною можливий лише в умовах стабільності його купівельної спроможності. Зазначена умова є також необхідною для підтримання сталості курсових співвідношень. Проте забезпечити це в умовах паперово-грошового обігу виявилося неможливим.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-Вудської валютної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн "спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу - все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золотий запас. Коли б власники доларових зобов'язань пред'явили їх одночасно для обміну, США були б змушені оголосити себе банкрутом. Почалася масова гонитва за золотом як стійкішим грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна - 35 дол. за унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.

Однією з підпор Бреттон-Вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення "регульованої валюти". США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР - спеціальні права запозичення у Міжнародному валютному фонді (Special Drawing Rights) - штучно створені міжнародні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці виражаються курси національних валют, оцінюються валютні резерви. Технічно випуск СДР забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн-членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і прирівнювалася до долара СІЛА. Після девальвації долара в 1971 і 1973 pp. курс одиниці СДР підвищився до 1,2дол. З переходом до "плаваючих" курсів вартість СДР визначається на основі середньозваженої величини - "валютного кошика" - через ринкові курси валют, які мають найбільшу питому вагу у міжнародній торгівлі.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного "кошика" входять чотири валюти з питомою вагою: долар США - 39%, євро - 32% (замість німецької марки - з 21% та французького франка із 11%), єна - 18% та фунт стерлінгів - 11%.

Протягом 1971-1973 pp. розвалювалася Бреттон-Вудська система. Початок цьому поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 серпня 1971 р. про припинення розміну долара на золото та вжиття "надзвичайних заходів" щодо врятування валюти. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Угода, що була досягнута на нараді країн-учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 p., стала основою створення четвертої світової, або Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності 1 квітня 1978 р. З її ратифікацією було внесено зміни у статут МВФ. Формування Ямайської валютної системи, яка юридичне закріплювала демонетизацію золота, розпочалося з кризою Бреттон-Вудської валютної системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи.

Її визначальними рисами є:

- визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР. Після краху Бреттон-Вудської системи виявилася тенденція переходу до полівалютної резервної та розрахункової систем. Як резервні валюти використовуються німецька марка, швейцарський франк, а з 1975 р. уперше в цій ролі почала використовуватися японська єна, після чого питома вага американського долара у валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Базою Ямайської валютної системи було проголошено СДР - спеціальні права запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова одиниця мала стати основою валютних паритетів та курсів, провідним міжнародним платіжно-розрахунковим засобом. СДР отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей. Проте фактично зберігається доларовий стандарт, бо ця валюта продовжує займати важливе місце у міжнародних розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних валютних резервах, у валютному "кошику" СДР (39%);

- витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих запасів. МВФ припинив приймати золото як оплату квот та як проценти за кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфері міжнародних валютних відносин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;

- офіційне визнання "плаваючих" валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання держав у валютний ринок. Центральні банки через валютну інтервенцію обмежують коливання курсів своїх валют, але не навколо раніше фіксованих паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихійно складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за валютною політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації розширені масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилена координація діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

- Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконювала тенденцію до валютного поліцентризму.

Міжнародна (регіональна) валютна система - договірно-правова форма організації валютних відносин окремих країн.

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні 1979р. було створено міжнародну (регіональну) валютну систему - Європейську валютну систему (ЄВС) - форму міждержавного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіональної валютної системи і є одним із полюсів поліцентричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн-членів ЄВС. У зовнішньому плані - це створення західноєвропейського валютного полюсу у поліцентричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше, взаємною зростаючою залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою Бреттон-Вудської валютної системи. ЄВС в основному використовувала елементи валютного регулювання, що були раніше напрацьовані практикою співробітництва між центральними банками країн Західної Європи. За задумкою ініціаторів її створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна була стати зоною європейської валютної стабільності на противагу Ямайській валютній системі та захистити "Спільний ринок" від експансії долара США, витіснивши його з міжнародних розрахунків у Західній Європі.

2. Німецький федеральний банк: реформування структури у зв'язку зі входженням до ССЦБ

Німецький федеральний банк (Дойче Бундесбанк - Bundesbank) є спадкоємцем Рейхсбанку, який було суттєво реорганізовано після Другої світової війни. Як відомо, в післявоєнний період союзники, симпатизуючи федералістським настроям у Німеччині, підтримали організацію 11 центральних земельних банків (Landeszentralbank - L.Z. В.) замість розпущеного де-факто Рейхсбанка. Пізніше для забезпечення єдиної емісії у 1948 р. був створений Центральний емісійний інститут (Вank Deutscher Lander - В.D.L.), що спочатку мав статус загальної філії 11 центральних земельних банків. Його керівний орган - Рада Центрального банку (Zentralbankrat) - складався на той час із президентів центральних земельних банків, і лише інші його члени кооптувалися. L.Z. В. відігравали роль головних банків у своїх землях. Однак із часом В.D.L., крім свого привілею щодо емісії, став перебирати на себе повноваження із централізації резервів та рефінансування L.Z. В

Після того, як у 1957 р. ФРН набула повного суверенітету, на зміну В.D.L. прийшов Deutsche Bundesbank. У цьому ж році був прийнятий закон „Про Німецький федеральний банк” на основі об'єднання Банку німецьких земель (створений у західних окупаційних зонах 1948 р.) та центральних банків земель. До його складу входить 9 земельних банків як головні управління та майже 200 головних відділень і філій, які знаходяться у великих населених пунктах. Центральне правління Німецького федерального банку знаходиться у Франкфурті-на-Майні.

Форма організації та статус Центрального банку. Уставний капітал банку - 290 млн. німецьких марок - належить Федерації. На основі закону „Про Німецький федеральний банк” Бундесбанк має повну незалежність від уряду у проведенні грошової політики.

Органами управління Бундесбанка є:

Рада Центрального банку - визначає ділову політику банку, складається з президента Бундесбанку, членів Ради директорів, президентів Центральних банків земель.

Рада директорів - центральний виконавчий орган Бундесбанку, що відповідає за рішення Ради Центрального банка за виключенням питань, що є компетенцією Правління Центральних банків земель (операції з федеральними органами влади та їх фондами, операції з кредитними інститутами, міжнародні розрахунки, операції на відкритому ринку.

Правління Центральних банків земель - керівництво Центральних банків федеральних земель. Кожний Центральний банк землі відповідає за операції, які здійснюються із кредитними інститутами та властями відповідної території. При кожному Центральному банку земель є консультативна Рада, яка обговорює з президентом Центрального банку землі питання валютної та кредитної політики, функції Центральних банків федеральних земель у забезпеченні кредитної політики, спрямованої на зростання їх економічної та інвестиційної привабливості, та функції державного управління на місцях та підприємництва. Юридичною основою банківського бізнесу та фінансових послуг є Банківський Акт 1961 р., що передбачає єдині норми регулювання банківської діяльності.

Органом, який здійснює ліцензування фінансової діяльності є Федеральний офіс банківського нагляду (ФОБН).

ФОБН видає інструкції, які є обов'язковими до виконання. Банківським Актом передбачена щомісячна звітність банків, яка надається Бундесбанку для складання зведеної звітності для ФОБН.

Для здійснення перевірок кредитних установ запрошуються зовнішні аудитори, які не є співробітниками центральних органів банківського управління. Звіти про перевірку надаються до ФОБН.

Грошово-кредитну і валютну політику банку визначає Рада центральних банків - вищий орган Бундесбанку. До її складу входять президент Бундесбанку (голова Ради), віце-президент (заступник голови Ради), члени Ради директорів і президенти Центральних банків земель. Федеральний принцип побудови Бундесбанку проявляється в тому, що до Ради центральних банків входять як призначені центром члени Ради директорів, так і представники регіонів, кандидатури котрих висувають уряди земель. Рішення Ради приймаються простою більшістю голосів. Рада видає директиви, які відносяться до керівництва та управління банком, розмежовує сфери компетенції інших органів банку, якщо це не приписано Законом про Федеральний банк. Рада центральних банків призначається президентом за поданням Федерального уряду, а президенти банків земель - за пропозицією Федеральної Ради.

Вищим виконавчим органом Бундесбаку, який відповідає за практичну реалізацію рішень Ради центральних банків, є Рада директорів. Вона відповідає за операції з державою та її грошовими фондами, з кредитними установами, а також за валютні операції, операції на відкритому ринку. До складу Ради директорів входять президент Бундесбаику, віце-президент та інші його члени (до 6 осіб). Головою Ради директорів є президент Бундесбапку. Члени Ради директорів призначаються на термін 8 років Президентом Німеччини за пропозицією і за поданням Ради центральних банків.

Функції та завдання Центрального банку. Бундесбанк є кредитором для комерційних банків та держави. До його компетенції належить управління золотовалютними резервами країни. Головним завданням банку, визначеним Законом, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - німецької марки.

З 1 січня 1999 р. Бундесбанк, виконуючи положення Маастрихтської угоди про створення Європейського валютного та економічного союзу та уніфікації інструментарію грошово-кредитного регулювання, передав значну частину своїх повноважень, особливо що стосується грошово-кредитної політики, спеціально створеному Європейському центральному банку, увійшовши до системи європейських центральних банків (ЄСЦБ).

Банк повністю відмовився від касового кредитування державних органів федерального рівня, надавши їм можливість вести свої бюджетні рахунки за вибором: або в системі центрального банку, або в приватних комерційних банках (до цього часу рахунки державних установ були лише в Бундесбанку). Основні функції Бундесбанку:

1. Емісія банкнот. Ця функція реалізується так, як і в більшості країн. Бундесбанк здійснює емісію банкнот, що випускаються в обіг через комерційні банки.

2. Керування золотовалютними резервами. Фетишизм стосовно золота не є характерним для Німеччини; золото складає лише біля 15 % від загальної суми резервів. Однак до запровадження євро німецька марка була стабільною валютою та використовувалась як інструмент для розрахунків із центральними банками інших країн.

3. Керування валютними курсами. Бундесбанк здійснює цю функцію в рамках угоди між розвиненими країнами про недопущення вільного коливання обмінних курсів, особливо стосовно долара. У цій сфері забезпечується висока конфіденційність відносно прибутків і збитків від валютних операцій.

4. Функція Державного банку. У ФРН рух надходжень на рахунки і виплат із державних рахунків здійснюється через Казначейство, а Бундесбанк лише реєструє їх. Разом з тим він відіграє пряму і непряму роль у фінансуванні органів державної влади і управління. Уряд має доступ до пільгових кредитів.

5. Функція головного банку. У Німеччині Бундесбанк використовує традиційні інструменти регулювання грошового ринку - здійснення інтервенцій та контроль за діяльністю комерційних банків. Варто, однак, підкреслити, що контрольна функція здійснюється в тісному співробітництві з Федеральним управлінням з контролю над банківськими установами, заснованим згідно із законом від 1961 р. Це - державна служба, що працює в тісному співробітництві з Бундесбанком та спирається на професійні структури, у числі яких - Асоціація німецьких банків (об'єднує 11 регіональних банківських асоціацій і 2 спеціалізованих - Асоціацію іпотечних банків та Асоціацію банків для суднобудування). Членство в асоціаціях є факультативним. Крім того, існують Німецька Асоціація ощадних кас, Асоціація німецьких народних банків і кас взаємного сільськогосподарського кредиту і нарешті, Асоціація банків державного сектора.

Грошово-кредитна політика Центрального банку. Німецький федеральний банк поряд з монопольним правом випуску банкнот зобов'язаний забезпечити стабільність німецької марки. Для цього він використовує традиційний набір інструментів грошово-кредитного регулювання.

Коли, як і які з них застосовувати, банк вирішує самостійно. Він встановлює свою облікову ставку в рамках угод рефінансування кредитних установ, а для конкретних кредитних установ - певний контингент перерахування векселів, надає ломбардні кредити під заставу казначейських зобов'язань або цінних паперів на строк до 3 місяців. Умови банк може змінювати залежно від ситуації на грошовому ринку країни. Якщо потрібно вплинути на цей ринок, банк має право купувати або продавати певні векселі, коротко - і середньострокові казначейські зобов'язання, а також боргові зобов'язання, допущені до офіційної торгівлі на біржі.

Банк широко використовує політику обов'язкових мінімальних резервів, облікову політику, операції на відкритому ринку (тобто, операції з державними цінними паперами).

Банк здійснює касове виконання державного бюджету, операції з іноземною валютою і золотом, кредитує уряд і міжнародні організації.

Особливості організації кредитної системи у Німеччині. Головним завданням Європейський валютний інститут вважає стримування темпів інфляції в межах 0-2 %. Інші цілі - сприяння стійкому зростанню, високій зайнятості, високому ступеню конвергенції національних економічних систем, підтримка економічного єднання й солідарності держав-членів ЄС - носять відверто допоміжний характер. Німецьку банківську модель було взято за основу функціонування Європейського центрального банку (ЄЦБ) у зв'язку із запровадженням нової валюти "євро" з 1 січня 1999р.

Страницы: 1, 2


ИНТЕРЕСНОЕ



© 2009 Все права защищены.