Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)

Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)

Курсова робота

Країни Тропічної і Південної Африки (1900 - 2002 рр.)

Зміст

1. Завершення колоніального поділу Африки. Африка і навколишній світ

2. Колоніальне освоєння Африки та його наслідки

3. Нові форми антиколоніального протесту

4. Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки

5. Проблеми і труднощі молодих африканських держав

6. Режим апартхейда і його крах

7. Вступаючи у Вік ХХІ. Африка і світове співтовариство

Вступ

ХХ вік і Африка. Скільки подій спресовано на континенті за сто років: від остаточного його поділу між розвинутими капіталістичними державами Європи і успіхами та проблемами молодих африканських держав. Причому успіхів дуже мало, зате проблем предостатньо: економічних, суспільно-політичних, демографічних, міжнаціональних та міжплемінних, у внутрішній і зовнішній політиці

У даній роботі на основі аналізу найновішої літератури зроблена спроба показати історію Центральної і Південної Африки у ХХ столітті без ідеологічної заангажованості з позицій науковості та історичної правди та зробити можливі прогнози розвитку континенту на початку ХХ століття.

1. Завершення колоніального поділу Африки.

Африка і навколишній світ

Яким би не було бурхливим ХХ ст. в житті планети, найбільше змін воно принесло в регіони „Півдня”. Якщо до цього ці райони були майже ізольовані від світу, і, перш за все, чорна Африка, то лише за останні 100 р. ці народи включились у міжнародні зв'язки, включились не племенами чи групами, а молодими державами. Ці народи і надалі будуть грати все зростаючу роль у долі людства (найбільше їх там). Але який вплив? На це питання непросто дати відповідь: вплив може бути і позитивним і негативним. До того же цей регіон дуже слабо досліджений вченими і перш за все Тропічна Африка.

Якщо в 70-х р. ХІХ ст. тільки 10% території Тропічної і Південної Африки були поділені, то на початок ХХ ст. майже весь материк був поділений. Залишились суверенними лише дві держави - Ефіопія і Ліберія.

2. Колоніальне освоєння Африки та його наслідки

І. Англія володіла найбільшою кількістю територій. Капська колонія, Натал, Бечуаналенд, Басутоленд (Лесото), Свазіленд, Південна і Північна Родезії; Схід: Кенія, Уганда, Занзібар, Британська Сомалі; Північний Схід: Англо-Єгипетський Судан; Захід: Нігерія, Сьєрра-Леоне, Гамбія, Зол. Берег; В Індійському океані острів Маврикій і Сейшельські острови.

Колоніальна імперія Франції за розмірами не поступалася Британській, але населення її колоній було в декілька раз менше, а природні ресурси бідніше. Більшість французьких володінь знаходились в Західній і Екваторіальній Африці і значна частина із них по території припадала на Сахару і напівпустинну область Сахяль і тропічні ліси: Французька Гвінея (Гвінейська Республіка), Берег Слонової Кістки (Кот-д'Ивуар), Верхня Вольта (Буркіна Фасо), Дагомея (Бенін), Мавританія, Нігер, Сенегал, Французький Судан (Малі), Габон, Чад, Середнє Конго (Республіка Конго), Убанги-Шари (ЦАР), Французький берег Сомалі (Джібуті), Мадагаскар, Коморські острови, Реюньон.

Португалія володіла Анголою, Мозамбіком, Португальською Гвінеєю (Гвінея-Бісау), яка включала острови зеленого Мису (Республіка Кабо-Верде), Сан-Томе і Принсипи.

Бельгія володіла Бельгійським Конго(ДРК, а в 1971 - 1997 рр. Заїр), Італія - Ерітреєю та Італійським Сомалі, Іспанія - Іспанською Сахарою (Західна Сахара), Німеччина - Німецькою Східною Африкою (сьогодні континентальна частина Танзанії, Руанди і Бурунді), Камеруном, Того і Німецькою Південно-Західною Африкою (Намібія).

Основними стимулами, які привели до гострої боротьби за Африку, вважаються економічні. Дійсно, прагнення до експлуатації природних багатств і населення Африки мало першочергове значення. Але не можна сказати, що ці надії зразу ж і виправдались.

Південь континенту, де були знайдені найбільші у світі запаси золота і брильянтів, став давати величезні прибутки. Але для отримання прибутків спочатку необхідні були величезні капіталовкладення для розвідки природних багатств, створення комунікацій, пристосування місцевої економіки до потреб метрополії, для придушення протесту корінних жителів і пошуки ефективних методів, щоб заставити їх працювати на колоніальну систему. Все це вимагало часу.

Не все йшло так як планували колонізатори. Так, не зразу виправдався і другий аргументи ідеологів колоніалізму. Вони стверджували, що захоплення колоній відкриє в самих метрополіях багато робочих місць і ліквідує безробіття, поскільки Африка стане обширним ринком для європейської продукції і там розпочнеться грандіозне будівництво залізниць, портів, промислових підприємств. Якщо ці плани і здійснювались, то набагато повільніше, ніж передбачалось, і в менших масштабах.

Нереальними виявилися і надії та плани, що в Африку переїде більше населення Європи. Переселенців виявилося менше ніж планували і чекали і в основному обмежились півднем континенту, Анголою, Мозамбіком, Кенією. Країнами, де клімат і інші природні умови підходили для європейців Країни Гвінейської затоки мало кого приваблювали.

Але одними лише економічними і соціальними факторами не пояснити „боротьбу за Африку” і ті гострі протиріччя між європейськими країнами, до яких вона приводила. Не можна недооцінювати роль шовіністичних амбіцій, прагнення до імперської величі, до підтримання великодержавного престижу. Маніпулювання патріотизмом, національними почуттями приводило до того, що ідеї нових колоніальних надбань підтримувались в європейських державах навіть тими групами населення, які, по суті, нічого не отримували від цих загарбань.

На початку ХХ ст. „миру білої людини”, який тоді панував на планеті, від минулих століть дістався цілий букет уявлень про Африку. Відійшли в минуле як ідея античності - „із Африки завжди приходить щось нове”, так і думка Руссо про „благородного дикуна”. Зате широко поширилась впевненість в расовій неповноцінності людей з чорним кольором шкіри, народжена та підсилена віками работоргівлі і „боротьби за Африку”.

Широко побутувала думка, що у Тропічної Африки немає історії, що суспільства, які панували там, статичні, абсолютно нездатні до розвитку, якщо немає втручання ззовні. Про величезні кам'яні споруди Зімбабве, які були тут зведені в доколоніальні часи, англійський мандрівник Теодор Бент писав: „Всім прекрасно відомо, що негри із-за характеру свого мислення ніколи не могли б здійснити таку складну роботу”.

Історія державних утворень доколоніального періоду не привертала уваги європейців. Саму появу цих держав, як правило, пояснювали тим, що в давні часи із Азії в Африку прийшли скотарі-хаміти і нав'язали свою культуру аборигенам - пасивним землеробським народам. В фундаментальній праці німецьких істориків багатотомній „Истории человечества”, перекладеній на російську мову перед першою світовою війною, говорилось: „Величезна і неповторна за своїм виглядом, з негостинними берегами, які в більшості своїй вигоріли під променями тропічного сонця, Африка ... мовчазна і загадкова, як сфінкс в єгипетській пустелі. І яка земля, такий і народ. Мало відомий рухомим расам Азії і Європи на протязі тисячоліть, своїм кольором шкіри уже ніби відділений від ряду благородних народів, прожив він, замкнувшись, безчисленну кількість років, не виходячи із природних кордонів своєї території для дружнього спілкування або ворожого нападу... Якщо ми можемо порівняти історію Європи з діяльністю в ясний сонячний день, то історія Африки тільки важкий нічний сон; того, хто спить, він заспокоює або тривожить так, що він з хвилювання повертається на своїй постелі, але інші його не знають, а той, що проснеться скоро забуде про нього.”

В кінці ХІХ - початку ХХ ст. існувала і романтизація Африки. На побутовому рівні у європейців Африка довгий час залишалась таємничою і загадковою: фантастична природа, непрохідні дебрі, небачені звірі, необозримі алмазні жили, невичерпні багатства золота. Здивування викликали насамперед природа і тваринний світ. І все таки була і ідеалізація африканців і їх життя, у порівнянні з якими „вся ця Європа, суєтлива, жалюгідна в гонінні за наживою, жадібна і підла в звірстві і завоюваннях, лицемірна в рабстві і насильстві, - сон і тільки сон”, - писав Немирович-Данченко.

Про Африку знали із книг Луї Жаколіо, Луї Буссенара, Рейдера Хаггарда, Жюля Верна, Майн Рида, Пьера Лоти, Пьера Милля, Августа Нимана. Ще більше - по колоніально-пригодницьким романам авторів, у нас час забутих зовсім, але тоді дуже популярних, і по бульварній літературі, масовим дешевим виданням. Звичайно, читаюча публіка не складала в тодішній Європі більшості населення. Але і ті, хто не вмів читати, з цікавістю слухали розповіді людей, які там побували, і які дуже часто красиво перебільшували свої мали три: „Виклик колоніальним державам” і „Меморандум до ООН”, „Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн”. Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.

Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали періодом створення політичних партій. Вони появлялись в Африці і раніше, але дуже часто за характером це були дискусійні гуртки і не мали тісних зв'язків з народними масами. Партії і організації, які виникли під кінець війни і особливо після її закінчення були, як правило, іншими. Вони сильно відрізнялись одна від одної, що відображало строкатість самої Тропічної Африки і різницю в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були згуртовані і досить довговічні, тісно зв'язані з практикою антиколоніальної боротьби та діяльності. Вони встановлювали зв'язки з робітничим і селянським рухом, поступово розширяли соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча часто і на багатоетнічній базі. Тактика партій теж змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів.

З кінця 40-х - початку 50-х років масові демонстрації, які війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого - боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, зв'язківців і т.д.

3. Нові форми антиколоніального протесту

Зміна характеру антиколоніальної боротьби проявилось у перші ж післявоєнні місяці. В жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він ознаменував собою початок якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло набагато більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джамо Кеніата, Хастинге Банда - у майбутньому президенти Золотого Берегу, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Питер Абрахамс, відомі громадські діячі. Головував на більшості засідань Уілям Дюбуа, якого назвали „батьком панафриканізму”.

Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на зміни у всьому світі. Антиколоніальний та антиімперіалістичний дух переважав на конгресі. Було обговорено положення у всіх регіонах Африки в багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення враження. А в лавочках „колоніальних товарів” висіли картинки ніби з африканського життя, їх продавали відвідувачам.

Слово „Африка у масовій свідомості зв'язувалось більше всього з такими іменами, як Лівінгстон і Стенлі. А узагальнено - це мужній європеєць, з обвітреним, загорілим обличчям в пробковому шлемі, на чолі загону чорних носильників б'ється з левами, носорогами і крокодилами, прорубається крізь скали і через тропічні ліси, переправляється через гірські хребти, відкриваючи для співвітчизників нові і нові землі. „Африка існувала як земля для мандрівників, для різних Стенлі і Лівінгстонів”, - писав К.Г.Паустовський про ті часи, про роки свого дитинства. - „Мені як і іншим ношам Африка, „де ми бродили в мріях”, здавалася полюванням на левів „з зорею в пісках Сахари, плотами на Нігері, свистом стріл, криком мавп і густими непрохідними лісами, які були завжди в тумані, і з мріями про те, щоб „таємничу Африку пройти від Алжиру до Мису Доброї Надії і від Конго до Занзібару”. Така романтизація настільки притягувала юнаків, що багато хто з них тікали в Африку, наймаючись юнгами на кораблі, або ховались у трюмах. Про це яскраво писав М.Гумилев, який побував у Африці чотири рази і для нього вона була „відображенням раю”.

Я пробрался в глубь неизвестных стран

Восемьдесят дней шел мой караван

Древний я открыл храм из-под песка

Именем моим названа река.

И в стране озер пять больших племен

Слушали меня, чтили мой закон.

Європейцям важко було зрозуміти африканців, і вони вважали їх малозрозумілими дітьми. Африканці платили їм тим же.

На протязі XX ст. уявлення мінялись, їх ставало більше, але взаємні забобони зберігались і зберігаються, позбутися їх можна лише прагненнями взаємними, зі значними зусиллями.

А воно проходило своєрідно: суспільства, які виникали в Африці як синтез колоніального з традиційним і дісталось в наслідство незалежним державам, тепер часто називають колоніальним. У більшості країн Африки початок їх створення відноситься до рубежу XIX - XX ст. (хоча в Капській колонії - з XVII ст.) Але найважливіші риси цих суспільств чітко проявились уже після першої світової війни.

Перша світова війна значною мірою була боротьбою за переділ Африки, але на життя більшості африканських країн вона майже не вплинула. Військові дії велися лише на території німецьких колоній. Вони були завойовані військами Антанти і після війни за рішенням Ліги Націй передані країнам Антанти як підмандатні території: Тао і Камерун поділили між собою Великобританія і Франція, Німецька Південно Західна Африка дісталася ПАС, частина Німецької Східної Африки - Руанда і Бурунді були передані Бельгії, інша - Танганьїка - Великобританії. Так збулася давня мрія англійських правлячих кіл: виникла суцільна полоса британських володінь від Кейптауна до Каїру.

Після закінчення війни процес колоніального освоєння Африки прискорився. Колонії все більше перетворювались в аграрно-сировинні придатки метрополій. Сільське господарство все більше орієнтувалось на експорт. В міжвоєнний період різко змінився склад сільськогосподарських культур: кофе - в 11 раз, чаю - в 10, какао-бобів - в 6, арахісу - більше ніж в 4, тютюну - в 3 рази і т.д. Все більше число колоній стають країнами монокультурного господарства. Напередодні другої світової війни у багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на яку-небудь одну культуру. В Гамбії і Сенегалі такою культурою став земляний горіх, на Занзібарі - гвоздика, в Уганді - бавовник, на Золотому березі - какао-боби, у Французькій Гвінеї - банани і ананаси, у Південній Родезії - тютюн. В деяких країнах було по дві експортні культури: на Березі Слонової Кістки і Того - кофе і какао, в Кенії - кофе і чай і т.д. В Габоні і деяких інших країнах монокультурою стали цінні породи лісу.

Промисловість, яка створювалась, головним чином гірничо видобувна - ще більше була орієнтована на експорт. Розвивалася вона швидко. У Бельгійському Конго, наприклад, видобування міді з 1913 по 1937 рік зросла більше ніж у 20 раз. В 1937 р. Африка займала в капіталістичному світі значне місце по виробництву мінеральної сировини. На неї припадало 97% всіх алмазів, які видобувались, 92% - кобальту, більше 40% золота, хромітів, літієвих мінералів, марганцевої руди, фосфоритів і більше третини всього виробництва платини.

В Західній Африці, а також у більшості районів Східної і Центральної Африки експортна продукція вироблялась в основному в господарствах самих африканців. Європейське плантаційне виробництво там не привилось із-за кліматичних умов, які були важкими для європейців. Головними експлуататорами африканського виробника були іноземні компанії. Експортна сільськогосподарська продукція вирощувалась на фермах, які належали європейцям і були розташовані в Південно-Африканському Союзі, Південній Родезії, частині Північної Родезії, Кенії, Південно-Західній Африці.

Щоб заставити чим більше число африканців щорічно покидати село і іти на заробітки, адміністрація поселенських колоній штучно створювала земельний голод і в зв'язку з цим обмежувала райони проживання окремих етнічних груп резерватами.

Відбувалось включення представників Африки до управління, адже експлуатація місцевого населення не могла здійснюватись без цього. Колоніальні власті створювали з їх участю новий апарат управління або використовували елементи того який існував в доколоніальну епоху. Це робилося не тільки із-за відсутності колоніальних чиновників-європейців, але і з тієї причини, щоб здешевіти колоніальний апарат. Без будь-якої хоча б мінімальної соціальної опори в середовищі місцевого населення африканця можна було б експлуатувати тільки постійно використовуючи військову силу і контроль. А цей метод занадто дорогий і малоефективний.

Різними були методи і способи включення африканців до колоніального управління, хоча в основному вони зводились до двох форм: прямому і так званому непрямому управлінню. У першому випадку колоніальна адміністрація назначала африканських вождів в той або інший район, не рахуючись з місцевими інститутами влади і тим звідки претендент. По суті справи їх положення мало чим відрізнялося від положення чиновників колоніального апарата.

При системі непрямого управління колонізатори формально зберігали інститути влади, які існували в доколоніальні часи, але змінили докорінно їх зміст. Вождем могла бути тільки людина “місцевого походження”, за звичай із “традиційної” знаті. Він залишався на своєму посту все життя, якщо влаштовував колоніальну адміністрацію, отримував основні засоби для існування із частини суми податків, які він зібрав.

Система прямого управління частіше використовувалась у французьких колоніях, непрямого - в англійських. Але це ніколи не було незмінним правилом. Французи в багатьох випадках не тільки неофіційно, але і формально признавали владу впливових традиційних правителів, насамперед тих, хто активно з ними співробітничав. Англійці ж часто створювали інститути ніби “традиційної влади” цілком штучно (як, наприклад, у народу ігбо в Східній Нігерії). А непряме управліня було несумісне з “поселенським” колоніалізмом Кенії, Південної Родезії і Південно-Африканського Союзу, і англійці самі признавали, що використовували в цих країнах пряме управління. В цілому ж можна сказати, що різниця між двома системами управління була незначною.

З утвердженням колоніалізму і розвитком товарно-грошових відносин розпадався звичний порядок речей, руйнувався устрій життя доколоніальних суспільств, основою яких була община. Змінювався і характер процесів класоутворення в тих країнах, де в доколоніальний період вони вже йшли і накреслювався розвиток специфічних ранньокласових відносин. В міжвоєнний період почалося зближення соціальних структур народів, які знаходилися в доколоніальну епоху на різних рівнях соціального розвитку.

Змінювались етнічні та політичні зв'язки. Колоніальний поділ в багатьох випадках перервав природні процеси етнічної і політичної консолідації. В кожній колонії створювався свій адміністративний поділ, який часто не співпадав з етнічним. Ряд народів були поділені кордонами колоній. Попередні політичні і економічні зв'язки якщо і не розривалися, то ускладнювались і трансформувались. В межах колоніальних адміністративних одиниць на базі нових політичних і економічних зв'язків ішло формування нових етносоціальних груп. Іноді колоніальні власті навіть проголошували в адміністративному порядку створення нових “племен”.

Інтенсивність змін була різною не тільки в тих або інших країнах континенту, але і в межах однієї і тієї ж країни. Колоніальні власті повсюду виділяли території, де було найбільше можливостей для інтенсивної експлуатації природних і людських ресурсів. Там соціальна трансформація ішла швидко. Найбільш глибокі зміни відбулися в житті тих народів, які виявилися найдовше у тісному зіткненні з колоніалізмом, насамперед у Південній Африці та інших поселенських колоніях.

Відходництво було найбільш поширеною формою роботи по найму. Необхідність сплати податків, прагнення хоч якось збільшити доход сім'ї, ріст потреб в нових товарах приводили до того, що мільйони африканців проводили в пошуках все своє життя - повертались додому, а потім знову і знову вербувались на заробітки. Найбільш широко було поширене відходництво, зв'язане з сезонними сільськогосподарськими роботами, воно не заставляло африканців їхати далеко від рідних місць. Але робітникам, які їхали на рудники, часто приходилось пішки переборювати довгий шлях через територію декількох країн.

Головним центром притягання відхідників на всьому континенті був ПАС, особливо золоті рудники Провансалю, де щорічна потреба в робочих руках ? 300 тис. гірників. Дві третини із них припадали на інші країни, іноді далекі від П.А.Р. Основними поставниками робочої сили на півдні Африки був Ньясаленд, Південний Мозамбік, Басутоленд, Бечуаналенд, Свазіленд. У перших трьох 40 - 50% всіх працездатних молодих чоловіків щорічно ішли на заробітки за кордон, у інших двох - 25 - 30%.

Відходництво було новим соціальним явищем у африканських суспільствах. Але воно і само стало фактором соціальної трансформації і сприяло розхитуванню, розшаруванню традиційних підвалин на селі. Відхідники приносили на село нові цінності і поняття. Руйнувалися традиційні авторитети і норми взаємовідносин, руйнувались попередні методи ведення господарства.

Страницы: 1, 2, 3